Читати книгу - "Дванадцять стільців"

Обидва човни йшли вниз за водою. Відстань між ними зменшувалась. Остап підупадав на силах.

— Не втечете, сволота! — кричали з барки.

Остап не відповідав: було ніколи. Весла виривалися з води. Вода потоками вилітала з-під ошалілих весел і потрапляла в човен.

— Катай, — шепотів Остап самому собі.

Іполит Матвійович мучився. Барка тріумфувала. Високий її корпус уже обходив човничок концесіонерів з лівої руки, щоб притиснути гросмейстера до берега. Концесіонерів дожидала сумна доля. Радість на барці така була велика, що всі шахісти перейшли на правий борт, щоб, порівнявшися з човником, переважними силами напасти на злочинця-гросмейстера.

— Бережіть пенсне, Кисо! — розпачливо крикнув Остап, кидаючи весла. — Зараз почнеться!

— Панове! — вигукнув раптом Іполит Матвійович півнячим голосом. — Невже ви будете нас бити?

— Іще як! — загриміли васюкінські аматори, збираючись стрибати в човен.

Але в цей час сталася смертельно образлива для чесних шахістів цілого світу подія. Барка несподівано перехилилась і правим бортом зачерпнула воду.

— Обережніш! — писнув одноокий капітан.

Та було вже пізно. Надто багато аматорів скупчилось на правому борті васюкінського дредноута. Перемінивши центр ваги, барка перестала вагатись і, згідно із законами фізики, перевернулася.

Загальний зойк порушив спокій ріки.

— Уау! — протягло стогнали шахісти.

Цілих тридцять аматорів опинились у воді. Вони швидко випливали на поверхню і один по одному чіплялись за перевернуту барку. Останнім причалив одноокий.

— Піжони! — захоплено кричав Остап. — Чому ж ви не б'єте вашого гросмейстера! Ви, коли не помиляюсь, хотіли мене бити?

Остап описав коло, огинаючи потерпілих аварію.

— Ви ж розумієте, васюкінські індивідууми, що я міг би вас поодинці утопити, але я дарую вам життя. Живіть, громадяни! Тільки, творця всесвіту ради, не грайте в шахи! Ви ж просто не вмієте грати! Ех ви, піжони, піжони… Їдьмо, Іполите Матвійовичу, далі. Прощайте, одноокі аматори! Боюсь, що Васюки центром світобудови не стануть. Я не думаю, щоб майстри шахів приїхали до таких дурнів, як ви, навіть якби я їх про це просив. Прощайте, аматори сильних шахових відчуттів! Хай живе «Клуб чотирьох коней»!

Розділ XXXV

Та ін.

Ранок застав концесіонерів біля Чебоксар. Остап дрімав коло стерна. Іполит Матвійович сонно водив веслами по воді. Від холодної ночі обом пробігав мороз поза плечима. На сході розквітали рожеві пуп'янки. Пенсне Іполита Матвійовича дедалі ясніло. Овальні скельця їхні заграли. У них навперемін відбились обидва береги. Семафор з лівого берега зламався в двоввігнутому склі. Сині бані Чебоксар пливли немов кораблі. Сад на сході розростався. Пуп'янки обернулись на вулкани і почали викидати лаву найкращих кондитерських барв. Пташки на лівому березі зчинили великий і гучний скандал. Золота дужка пенсне спалахнула і засліпила гросмейстера. Зійшло сонце.

Остап розплющив очі і витягся, нахиливши човен і тріскаючи кістками.

— Доброго ранку, Кисо, — сказав він, подавившись позіхами. — «Я пришел к тебе с приветом, рассказать, что солнце встало, что оно горячим светом почему-то там затрепетало…»

— Пристань, — доповів Іполит Матвійович.

Остап витяг путівник і заглянув у нього.

— Судячи з усього — Чебоксари. Так, так…

Звертаємо увагу на дуже гарне розташування м. Чебоксар.

— Кисо, воно справді гарно розташоване?..

У даний момент в Чебоксарах 7702 жителі.

— Кисо! Давайте кинемо гонитву за діамантами і збільшимо населення Чебоксар до семи тисяч сімсот чотирьох чоловік. Га? Це буде дуже ефектно… Одкриємо ПТІшво[9] і з цього ПТІшво матимемо певний гран-кусень хліба… Ну, далі.

Засноване 1555 року місто зберегло кілька вельми цікавих церков. Окрім адміністративних установ Чуваської республіки, тут є: робітничий факультет, партійна школа, педагогічний технікум, дві школи другого ступеня, музей, наукове товариство і бібліотека. На чебоксарській пристані і на базарі можна побачити чувашів і черемисів, що вирізняються своїм зовнішнім виглядом…

Але, ще перед тим, як друзі наблизились до пристані, де можна було бачити чувашів і черемисів, їхню увагу привернула річ, що пливла за водою попереду човна.

— Стілець! — закричав Остап. — Адміністраторе! Наш стілець пливе.

Компаньйони підпливли до стільця. Він похитувався, крутився, занурювався у воду, знову спливав, віддаляючись від човна концесіонерів. Вода вільно лилася в його розпанахане черево.

Це був стілець, розшитий на «Скрябіні», що повільно тепер мандрував у Каспійське море.

— Здоров був, друже! — крикнув Остап. — Давненько не бачились! Знаєте, Вороб'янінов, цей стілець нагадує мені наше життя. Ми теж пливемо за водою. Нас топлять, ми виринаємо, хоч, здається, нікого цим не тішимо. Нас ніхто не любить, якщо не брати до уваги карного розшуку, а втім, і він нас не любить. Нікому до нас нема діла. Якби вчора шаховим аматорам пощастило нас потопити, від нас лишився б тільки самий протокол огляду трупів: «Обидва тіла лежать ногами на південний схід, а головами на північний захід. На тілі зубчасті рани від якогось, очевидно, тупого знаряддя». Аматори били б нас, очевидно, шахівницями. Зброя, нічого й казати, тупувата… «Труп перший належить мужчині років п'ятдесяти п'яти, одягнений у подертий люстриновий піджак, старі штани і старі чоботи. У кишені піджака посвідчення на ім'я Конрада Карловича гр. Міхельсона…» От, Кисо, що про вас написали б.

— А про вас що написали б? — сердито запитав Вороб'янінов.

— О! Про мене написали б зовсім інакше. Про мене написали б так: «Труп другий належить мужчині двадцяти семи років. Він кохав і страждав. Він любив гроші і терпів від нестачі їх. Голова його з високим чолом, облямована синьо-чорними кучерями, звернена до сонця. Його елегантні ноги, сорок другий номер черевиків, лежать у напрямі до північного сяйва. Тіло вбране в незаплямовану білу одежу, на грудях золота арфа з інкрустацією з перламутру і ноти романсу: «Прощай ты, Новая деревня». Юнак небіжчик випалював по дереву, що видно з найденого в кишені фрака посвідчення, виданого 23/VIII — 24 р. кустарною артіллю «Пегас і Парнас» за № 86/1562». І мене поховають, Кисо, пишно, з оркестром, з промовами, і на пам'ятнику моїм буде вирізьблено: «Тут лежить відомий теплотехнік і винищувач Остап-Сулейман-Берта-Марія Бендербей, чий батько був турецькопідданий і помер, не залишивши синові своєму Остапу-Сулейману ані крихти спадщини. Мати небіжчика була графиня і жила нетрудовими прибутками».

Розмовляючи так, концесіонери приткнулись до чебоксарського берега.

Увечері, збільшивши капітал на п'ять карбованців продажем васюкінського човна, друзі сіли на теплохід «Урицький» і попливли до Сталінграда, розраховуючи перегнати по дорозі повільний тиражний пароплав і зустрітися з трупою колумбівців у Сталінграді.

«Скрябін» прийшов до Сталінграда на початку липня. Друзі зустріли його, ховаючись за ящики на пристані. Перед розвантаженням на пароплаві відбувся тираж. Розіграли крупні виграші.