Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

Живчик уклонився і поплескав велику блукай-бурмилиху по плечу.

— Ве-ве, — сказав він і звільна описав рукою велику дугу. — «Ласкаво просимо, другине!»

Тоді ще один блукай-бурмило — дебеленний самець із глибоким рубцем на плечі — виступив наперед і став поруч Верало.

— Be! Віїґа. Ве-ве! — «Я, BUR, також піду з тобою.» — Верра-ве! — Він показав на небо, торкнувся рубця і підніс голову догори. — «Я служив на кораблі небесних піратів давно, у ті самі дні, що ти про них говориш».

— Ве-віїлару-вааґ! — прогримів велетенський чорний блукай-бурмило. — «Я нічого не знаю про польоти, але я, як мовиться, підкови гну! Мене звуть Руммель, себто „Дужчий за залізне дерево“».

Слідом за Руммелем зголосилося ще троє: Міїру та Лум, близнята, колишні робітники барж, які перевозили ліс, і Моллін, худорлява стара блукай-бурмилиха, колишня помічниця камінного штурмана. її крива усмішка засвідчувала брак кількох зубів і наявність лиш одного щербатого ікла.

— Ве-ліїла, ве-рулава! — переливчасто проспівала вона. — «Я потрафлю доглядати твого літай-каменя, капітане, якщо ти візьмеш на борт такий старий лантух із кістками, як я».

— Ве-ве, — сказав Живчик. — «Ласкаво просимо, Моллін, тебе, хто дружить із каменем». — Він ступив крок назад і підніс руки. — Дякую всім від щирого серця! Але ми вже маємо досить охотників. — І, обернувшись до Рука, похвалився: — Ось ми, вважай, і знайшли нашу залогу.

— Ве-ве! — пролунав чийсь наполегливий голос, і Рук, обернувшись, побачив, що крізь блукай-бурмилячий натовп проштовхується Вемеру. — «Візьми й мене! Візьми й мене!»

Живчик усміхнувся:

— А який досвід повітроплавання може в тебе бути, юна моя другине?

— Ве, — зронила Вемеру, похнюпивши свою велику голову. — «Ніякого досвіду. Але моя юність — моя сила. Я дужа і хочу послужити…»

— Дякую тобі, юна другине, — почав Живчик, — але, як я щойно сказав, у нас уже досить охотників…

— Ве… — Вемеру затнулася і звернула на Рука тужливий, благальний погляд. — Ве.

— Нам потрібен буде на кораблі кухар, — вдався до Живчика Рук. — А Вемеру чудово знається на харчах, за це я ручуся!

— Вемеру? — перепитав Живчик. — То ви знайомі?

— Ми друзі, — кивнув головою Рук. Живчикове обличчя осяяла тепла усмішка.

— Дружба з блукай-бурмилом — найміцніша в світі, іншої такої нема ніде! — вирік він, дістаючи з-під волорожачої камізельки оберіг — знебарвлений блукай-бурмилячий зуб із дірочкою посередині — й задумано дивлячись на нього. — Кому про це знати, як не мені… — Капітан обернувся до Вемеру. — Ласкаво просимо на борт! Тільки цур: як, бува, подаси на обід квашеного крайдорожника — звелю скинути з неба на землю!

Тут крізь крайку високих дерев, що обступили долину, пробилося сонце, освітивши купку блукай-бурмил, завмерлих в очікуванні. Живчик звів голову.

— Ну ж бо, хоробра моя залого! — вигукнув він. — Не барімося більше! «Небесний гарцівник» чекає на нас у Край-землі.

Схвальний рев розкотився луною по Долині Тисячі відлунків, коли Велике віче блукай-бурмил розступилося, даючи дорогу Живчикові, Рукові та сімом добровольцям.

— Кулькапе, мій юний друже! — тихо промурмотів Живчик. — Надто довго мене переслідували невдачі. Але мої пошуки увінчаються успіхом!

Вони шпарко йшли крізь Темноліс. Ніде не зупиняючись довше, як на годину, мандрували і вдень, і вночі, орієнтуючись за сонцем та Східною зорею, бо прямували на північ, усе на північ, усе через глибокий темний ліс, до підступної Крайземлі.

Знов опинившись у сідлі «Грозового шершня», Рук шугав поміж дерев над Живчиком і блукай-бурмилами, які швидко посувалися вперед. Великі звірі безгучно, але прудко чимчикували хащею. На відміну від Вемеру, що, почувши заклик іти на Велике віче, перла, мов зачарована, крізь підлісок, лишаючи за собою широку витоптану смугу, цей гурт блукай-бурмил не зоставляв жодного сліду. Рук тільки дивувався їхнім спритові, вправі та вмінню скрадатися.

Йому не вкладалося в голові, що блукай-бурмила — запеклі самітники, адже вкупі вони працювали в такій чудовій злагоді. Звірі по черзі вели перед, відходячи назад, коли стомлювались, і даючи місце комусь іншому, щоб той очолював похід, а ще вони всі дослухалися до кожного шереху, пильнували, зиркаючи навсебіч, чи не зачаївся де який ворог. Одного разу, коли вони вже вкотре зупинилися, щоб підкріпитися та звірити напрям руху, заінтригований Рук підійшов до Вемеру.

— Чому ви, блукай-бурмила, живете не вкупі, а всі порізну? — запитав він. — Вам би гуртуватись у племена. Працювати разом. У вас це виходить на славу!

Вемеру звела голову, шалено прядучи вушками.

— Ве-ве. Верра-валуу. — Молода блукай-бурмилиха рубонула лапою повітря і закинула голову назад. «Ти помиляєшся. Блукай-бурмила не годні жити разом.

 — Вона роззирнулася надовкола і всміхнулася, блиснувши іклами. — Ві-їру-ве! — «Хоча в такому товаристві не гріх і свого віку не дожити».

Коли ми разом, то приваблюємо найлютіших хижаків. А поодинці можна прожити довше, бо менше привертаєш до себе увагу».

— Ве-вулла-ве! — сказав Живчик, підходячи до неї з розпростертими руками. — «Не згадуй про смерть, юна Вемеру, хай для мене й честь зазирати їй у вічі поруч із тобою!»

Тут зашелестіло в кущах, і вигулькнула гігантська постать Руммеля з повним оберемком гой-ягід.

— Ве-ве! — прогарчав він. — «Швидко жуйте, бо нам не вільно засиджуватися!»

Їхній кидок через ліс тривав. Рук на «Грозовому шершні» пролетів уперед, щоб розвідати дорогу, а тоді, сіпнувши мотузку двох вітрил, зграбно розвернувся у повітрі й подався назад, перевіряючи кожну п’ядь уздовж нерівної вервечки блукай-бурмил. Цього разу Віїґ вів товариство, і великий рубець на його плечі поблискував у лісовій сутіні. Міїру та Лум, ідучи в парі, трималися трохи віддалік од тимчасового ватажка. Зразу ж за ними тюпала Верало, горблячи пістряві плечі, а за нею своїм