Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Доброго ранку, - заходжу на кухню і сідаю за стіл.

Батьки саме доїдають сніданок, а Ейдан та Скайлер грають на вулиці у баскетбол.

Мимоволі задивляюся. Молодший з старанністю носиться майданчиком, а Скайлер вдає, що захищає від нього кошик, але зрештою піднімає брата над землею і допомагає закинути м'яч у ціль.

Ейдан весело регоче, викликаючи у мене приплив щемливої ​​ніжності. Нарешті, він знову може пограти в баскетбол. Я кілька разів намагалася зіграти з ним, але в кошик так і не влучила.

- Доброго, - відповідає тато.

- Доброго, Олівіє. Виспалася? - Так, тон мами незадоволений, а це означає, що вона пригадає мені зараз вчорашню витівку.

Відриваюся від споглядання хлопчиків та перебільшено тепло їй усміхаюся.

- Так, дуже добре.

Де моя булочка із джемом? Тягнуся за тарілкою, всім своїм виглядом показуючи, що в мене чудовий настрій, і транслюючи їй благання його не псувати. Сьогодні вихідний, хочеться провести його спокійно та дружно.

- Звісно, ​​раз на сніданок запізнилася. А якби лягла раніше, то й поїла б із нами, - дорікає мама.

Ну ось…

– Сьогодні субота, мам. Можу я поспати?

- Це шкідливо так пізно лягати! - Вмикається вчорашня платівка.

Без Скайлера поруч я не почуваюся так впевнено і вона це відчуває, якщо йде в наступ. Вже збираюся відповісти, як заступається тато.

- Керрі, вистачить її пиляти. – каже досить брутально. - Я прийшов, уже нікого у вітальні не було.

- Звісно, ​​сам приходиш після дванадцятої.

- Ну, приходжу ж!

– Спробував би не приходити.

Оглядаю їх обох настороженим поглядом. Здається, батьки посварилися. Хоча останнім часом я рідше бачу їх разом. Навіть сімейні вечори перестали практикуватись.

Сподіваюся, нічого серйозного, тому що буває так, що вони сваряться на кілька місяців і тоді батько просто живе в нашій міській квартирі. А це мені дуже не подобається.

Зовні лунає гучний сигнал клаксону, переключаючи загальну увагу. Відхиляюся і видивляюся у вікно.

Машина Зака.

- Приїхав, - спрямовує своє бурчання на брата батько.

– А де він був? - Спостерігаю за братом, що виходить з машини. Він спирається стегном на капот і окидає будинок байдужим поглядом.

- Він тепер тут не мешкає.

– Що? – я мало не падаю назад із стільця. - Чому це?

- Втомився я його лайно розгрібати. Нехай поживе в університетському гуртожитку.

Ого! У шоці дивлюся на батька, зовсім не розуміючи, що Зак такого міг зробити, щоб він його вигнав із дому? Знову лунає тривалий сигнал, після якого мені на телефон булькає повідомлення:

«Сістер, ти в душі чи що? Я кому сигналю?»

Оу.

Підскакую, захопивши з собою булочку, та йду на вулицю. Все одно атмосфера за столом несприятлива, а слухати сварки батьків мені не хочеться.

Коли спускаюся зі сходів, помічаю на передньому сидінні Тару. Подруга длубається в телефоні і виглядає досить напруженою.

Він часто буває заїжджає за нею, тому те, що вони разом, мене не дивує, а її стан – так.

Оцінюю вираз обличчя брата.

- Привіт, - цмокаю його в щоку.

- Привіт це мені? - підморгнувши мені, нахаба витягає з моїх пальців булку і впивається в неї зубами.

Неандерталець.

- Взагалі-то ні, але судячи з того, що ти тепер живеш сам, голод незабаром стане твоїм найкращим другом. Привіт моя! - Нахиляюся і цілую в щоку Тару.

Подруга розпливається у посмішці.

- Мілаш. Ти тільки встала, чи що?

- Так. А чого ви приїхали? В гості?

- Ні, - крутить головою Тара, - ми до дідуся твого їдемо.

- До дідуся? - У шоці обертаюся на брата.

Він активно дожовує залишки булки, збираючи пальцем із губ джем.

– У нього сьогодні день народження. Забула?

Боже. Я справді забула! Ганьба яка!

Вина мішком плюхається на плечі.

- Нам батьки заборонили з ним бачитися.

- А мені то що? Це мій дід. Думаєш, я всі півтора роки слухняно з ним не спілкувався?

– Що? - Уражено приростаю до місця. - Ти їздив до дідуся?

- Звісно.

А я ні. Ми телефонуємо час від часу, але я весь цей час побоювалася з ним бачитися. Боялася, що батьки розсердяться, а виявляється Зак наплював на їхню заборону і чинить, як вважає за потрібне. Чорт. Знов почуваюся паршиво. Через свій страх не догодити батькам, я пропустила цілих півтора року з дідусем.

- Їдеш із нами? – скидає брову Зак.

- Так, - впевнено киваю.

В останні дні в мені значно побільшало сил, і зараз я готова йти ще далі.

- Чудово. Переодягайся, і погнали. Ейдан тільки не говори, а то він засмутиться і проговориться.

Згідно киваю, хоч відчуваю за нього образу. Він так любить дідуся і був би щасливий побачити його, знову щось разом змайструвати. А як вони у шашки грають – це треба бачити. Дідусь завжди піддається, з таким виглядом приймаючи поразку, що навіть ми із Заком регочемо. Що вже говорити про найщасливіші в ці моменти Ейдан.

Зітхаю, але тут раптом на думку приходить думка про зовсім іншого брата ...

- Я запропоную Скайлеру, - говорю так швидко, як тільки ця думка формується.

– Це ще навіщо? – обличчя брата майже відразу набуває войовничого характеру.

- Тому, що він тепер теж наша сім'я і дідусь буде радий з ним познайомитись!

- Так зараз! Нікуди він не поїде.

- Тоді я теж не поїду, - прилітає відповідь від Тари. Вона відкриває машину, щоб вийти, але Зак п'ятірнею різко зачиняє двері назад.

Стискає щелепи і робить глибокий вдих.

То що було взагалі? Нахмурившись, переводжу погляд на Тару, яка буквально пиляє очима брата. А він у цей момент її. Тааак, здається, я чогось не знаю?

- У вас є п'ять хвилин, - буквально видавлює старшенький.