Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— От брехло, — Тоня відпила пиво і поглянула на сумну подругу. — Лоро, спробуй пиво.

— Дякую, я не хочу.

— Ну хоч ковток зроби, — не відставала подруга. — Ти ж таке не пила, чи пила?

— Не пила, але я не хочу.

— Ну хоч трошки…   

Знаючи, що Тоня не відчепиться — спробувала.

 — І як тобі? Прикольно, правда?

— Так...

— Потрібно і собі щось пити взяти, — сказав Степан і, вийшовши з-за столу, пішов до хати.

— Ларисо, а що у Степана з рукою? — поцікавилася Хризонівна. — Що за запалення?

— Кетгут підгнив, що був всередині. З кетгутом часто таке буває. Але вчора він вже вийшов з рани, і сьогодні з рукою стало набагато краще, — сказала Лариса, зосередивши всю увагу на пиві і не дивлячись на свою колишню вчительку.

— А що за рана?

— Порізи...

— То там не один поріз?

— Не один. 

— Скільки?

— Віро Хризонівно, скоро ви самі вже зможете все побачити. Ще трохи — і Степан буде ходити без пов’язки, — Лариса поглянула на жінку. 

— Ільченко, тобі важко сказати скільки там порізів? — обурилася Хризонівна.

— Чотири, — сказав Степан, повернувшись з пляшкою мінеральної води. — Бабусю, ну що ти себе накручуєш? Все ж добре. З моєю рукою вже все гаразд.

— Ти міг би мені хоч показати що там.

— Завтра на перев’язці поглянеш. Обіцяю, — Степан відкрив пляшку і відпив трохи води.

Віра Хризонівна демонстративно допила пиво і вийшла з-за столу.

— Добраніч, — буркнула вона і пішла, не дочекавшись їхніх “надобраніч”, що  пролунали їй вслід.

— Щось Хризонівна рано спати пішла, ще ж дев’ятої нема. Мабуть, пішла дивитися “На добраніч, діти”? — Бакеро взяв новий шмат піци.

— Хоче все контролювати, за старою звичкою. От тільки я вже давно не школяр, — Степан взяв свій шматок піци, що “чекав” його на коробці.

— Та школярем ти її теж не дуже слухався, — усміхнула Тоня. Вона добре пам’ятала, як Хризонівна частенько вичитувала онука колись.

— До речі, — Бакеро посміхнувся, — Русалко, вчора в казино приходив Стас і цікавився тобою.

— Мною? — здивувалася Лора.

— Так, — Бакеро відпив пиво. — Зловив мене біля роздягальні в кінці зміни, щоб розпитати про тебе. Хто ти, звідки, і чи є в тебе хлопець. Бідного, аж трясло, так хоче тебе побачити.

— Охрініти, — засміялася Тоня. — Губа не дура в Колобка.

— І що ти йому сказав?— запитав Степан.

— Сказав, що Лора і Юля однокласниці. Що Юля більше зможе розповісти, ніж я, і щоб звернувся з цим питанням до неї.

Тоня засміялась, уявляючи обличчя Юлі в момент, якби Стас все ж наважився у неї поцікавитися Лорою. Лариса Колобку сподобалася. Це було помітно ще там, в клубі, бо він на неї вирячався весь час, що Лариса була у полі його зору. І навіть коли вона пішла до Степана, виглядав її здаля. Пацана конкретно клинило.

— Запропонував мені гроші, — Бакеро усміхнувся, дивлячись на Степана. — Сто баксів за інформацію.

— Скажи йому, щоб йшов нахрін, — сказав Степан.

— Бонд, я ж не тебе питаю, — усміхнувся циган.

— Але ж передати йому це від мене ти можеш? — він теж усміхнувся.

— Можу, — Бакеро поглянув на Ларису, котра сиділа розгублено кліпаючи, і поглядаючи несміливо на Степана. — Перефразую трохи і передам.

— Можеш прямою мовою, — Степан відкинувся на спинку крісла і накрив руку Лори, що лежала на бильці крісла, своєю.

— Як скажеш, — циган усміхнувся розглядаючи друга і дівчину поруч з ним. Щось буде…   

Оскільки Степан був небагатослівним і Лора теж мовчала — тишу за столом заповнював Бакеро. Він розповів про пару шулерів, що вчора завітала до них у казино. Вони сиділи і протягом години мітили карти. На перстні одного був спеціально загострений камінь і той робив ним насічки. Позначили всю колоду, шкрябаючи умовні смужки на їхніх поверхнях. Менеджер помітив це за допомогою камер спостереження. До нових гравців завжди ставляться з підвищеною увагою і тут таке… Довелося попросити їх залишити заклад і замінити колоду карт. Вони навіть намагались трохи поскандалити. Охорона їй вивела. Тепер для них вхід сюди заборонено назавжди. А під новий рік були такі, що мітили карти ультрафіолетом. 

— Ультрафіолетом? — здивувалася Тоня.

— Так. Чіпляється така “шняга”, на краватку чи на лацкан піджака, з речовиною, що видима тільки під ультрафіолетом. Періодично гравець непомітно торкається картами тієї штуки і мітить їх. Неозброєним оком цього не видно, але сам гравець сидить в спеціальних окулярах, через які бачить всі мітки.

— І що ви зробили? Вигнали їх? — Тоня була вражена почутим.

— Замінили колоду і натякнули їм так м’яко, що ми здогадалися про їхню брудну гру. Вони зрозуміли, що тут їх вирахували і залишили казино. Пішли тихо, без скандалу.

— Нічого собі… Я думала, що так лише у якихось кіно буває.

— В реальному житті трапляються набагато цікавіші речі, — Бакеро усміхнувся, поглядаючи на Лору і Степана. Обоє мовчазні і задумливі. Час від часу обмінюються короткими поглядами, іноді він бере її за руку, потім пускає. Взагалі Бонд поводився дивно. Не так, як завжди. 

— А чому ти вирішив піти працювати в казино? — запитала Тоня, котра мала певні думки відносно його теперішньої роботи.

— Я закінчував навчання і не знав взагалі куди мені йти далі. Перспективи були не дуже... — Бакеро поглянув на Степана і усміхнувся, — А потім з’явився Бонд, як сніг на голову, і відправив мене вчитись у школу круп’є.

Тоня поглянула на Степана, що саме допалив цигарку і тушив недопалок об скляну попільничку на столі. Вона здогадувалася, що він мав відношення до роботи Бакеро і от тепер почула підтвердження своїх припущень.

— Але ж тобі підходить така робота? — він усміхнувся до цигана.

— Так. Це точно моє.

— Це добре, — Степан кивнув.

— Степане, а ти де працюєш? — запитала Тоня сусіда.