Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Що за херня, блядь?

Овальний довгастий предмет мчав по небу на дозвуковій швидкості, залишаючи за собою шлейф гарячого повітря. Він був темно-сірим і мав дві пари коротких крил. Одного разу Захар побачив його фото в одному з ілюстрованих журналів, присвячених озброєнню російської армії.

Пані та панове, це крилата ракета "Калібр" — одна з найсучасніших систем озброєння нашого агресивного східного сусіда. Його боєголовка містила майже півтонни вибухового матеріалу.

Ракета різко знизилася й злегка повернулася, наче після довгих пошуків нарешті знайшла ціль. На секунду вона зникла з поля зору Захара. А потім над будинками з'явилася сіра грибоподібна хмара вибуху. Від вибухової хвилі йому в обличчя пішов сморід паленого, а у вухах гримів глухий гуркіт грому. Ракета влучила в розташування 4-ї бригади швидкого реагування Нацгвардії.

Ще Захар не встиг остаточно оговтатися від подиву, як підлетів черговий "калібр" і вибухнув приблизно за сотню метрів від того місця, де розірвалася перша ракета.

У зимове небо клубами піднялися два стовпи диму.

- Що це за біса? – навідник висунув крізь люк сіре від страху обличчя.

- Російські ракети, – відповів Захар, не менш здивований, але, мабуть, менш наляканий.

- Збір батарей на першому становищі, – пролунав у навушниках невиразний голос лейтенанта Кравченка. - Підтвердити.

- Перша гармата, підтверджую, – відповів Захар.

Не встигли вони навіть доїхати до пункту зосередження батареї (той баран Зайцев знову мало не влаштував аварію, ледь не врізавшись для різноманітності в іншу гаубицю), як ворог знову з’явився, цього разу ближче. Захар почув наближення гелікоптера, впізнав його як ударний Мі-24 і спочатку навіть заспокоївся. В українській авіації їх було чимало. Хлопці летять на допомогу охоронцям, все добре. Це наші. Розслабтеся.

Розслабтеся?

А що в такому разі робить велика червона зірка на корпусі?

- Росіяни! – заревів Захар, майже не знаючи, в чию адресу. На щастя, летючий танк, наповнений зброєю, не зацікавився "Чорними Воронами". Не звертаючи уваги на сіру масу гаубиць, він помчав до аеродрому. За півкілометра його темний силует засвітився буйством спалахів, ефектно контрастуючи з хмарним сердитим небом. Тонкі інверсійні сліди націлювалися до злітно-посадкової смуги та ангарів. Вибух було добре видно, незважаючи на відстань у півтора кілометра. Лише через деякий час Захар почув удар, а потім запах гару та порив тепла. Гелікоптер різко піднявся вгору. Українська зенітна артилерія прокинулася: у бік старовинного гвинтокрила вилетіла черга сяючих снарядів, але вони промахнулися й продовжили летіти в небо.

У найближчому люку знову з'явилося розгніване обличчя навідника.

- Росіяни? – недовірливо запитав він, ніби ще не почув новини про те, що війна з Росією сталася фактом, а ракети розірвалися за кілометр. - Тут?

- Вперед, – крикнув Захар, навіть не намагаючись відповісти на запитання. Він без потреби підвищив голос, Валерій ледь не оглух, коли в навушниках інтеркому від крику командира загриміло.

Але наказ він виконав.

Гаубиця рвонула і посунула вперед, кинувши всю потужність двигуна на розгін.

- Наліво, – наказав Захар, тепер вже набагато тихіше. У бік Гостомеля летіло більше вертольотів: громіздкі, важкі Мі-8, небезпечні Мі-24, і справді, "Алігатори", які трохи нагадували вбивчу рептилію. Вони ніби заповнювали все небо, від горизонту до горизонту, що не було правдою, бо насправді армада складалася з менше сорока машин, але це справляло сильне враження.

Посадка.

Сукини сини. Одного разу за картами та чаркою (він уникав пити як на службі, так і поза нею, але раз чи двічі його переконали це зробити) вони з Кравченком та іншими командирами гармат розмірковували про варіанти російської атаки, якщо такі є. Кравченко наполягав (і чим більше пив, тим більше наполягав), що кацапи атакуватимуть Київ, і одним із елементів нападу буде захоплення столичних аеропортів десантниками. Вони завжди робили це, чи то в Чехословаччині в 1968 році, чи в Афганістані одинадцять років потому. Захоплення столиці й аеропорту було стрижнем їхньої стратегії, сказав він, помахавши келихом і проливши, за іронією долі, "Столичну". Інші, в тому числі і Захар, не погоджувалися. Надто ризиковано. Десант вразливий для контратаки, особливо якщо він не підтримується важким озброєнням. Сухопутні війська повинні швидко туди дістатися, а кордон з Білоруссю не так вже й близько. Київ – велике місто, його неможливо легко контролювати, одна поліція має кілька тисяч озброєних мужиків, не кажучи вже про столичний гарнізон, охорону президента та інші формування під зброєю.

Ця думка заспокоювала.

Захар відчував, що, якщо Зеленського усунуть або змусять втекти, воля українського опору швидко впаде. Справа не в тому, що він любить нинішнього президента. Як і багато інших, він вважав його несерйозним і некваліфікованим. Тим не менш, хлопець був демократично обраним главою держави. А люди мають подібні у тому, що в разі нещастя вони гуртуються навколо влади. Коли вона відсутня, коли немає чіткого лідера, моральний дух впаде або, принаймні, ослабне настільки, що мало хто захоче продовжувати опір.

Тому збереження Києва є вирішальним для перебігу війни і, ширше, для незалежності України.

Ну а тепер виявилося, що Кравченко, п'яний російською горілкою, мав рацію. Десант. У Гостомелі. На воротах до столиці. У ситуації, коли, на жаль, оборону аеропорту вели, наскільки йому відомо, лише кілька окремих підрозділів Нацгвардії без артилерійської підтримки.

Зараз.

Захар і його колеги, холера, були артилеристами. У них було вісімнадцять гаубиць, завантажених до даху боєприпасами, ще одна пожежна частина на вагонах і цистерни, наповнені горючкою. Вони були серйозною силою.

Він відкинув цю думку. Знову яка сила? Обладнання, це правда, є, але навички мізерні. Вони завдали б тільки шкоди собі. Він десь чув, не міг пригадати від кого, але тоді джерело здалося йому цілком достовірним, що в разі спроби захоплення аеропорту "Антонова" командування має намір використати дислокований неподалік підрозділ, оснащений гаубицями 2С7 "Піон". 203-міліметрові монстри зі страшною вогневою міццю, в якості підтримки, додатково укомплектовані професійним персоналом. Тому немає сенсу вигадувати дурні ідеї, немає сенсу навіть так думати.

Проте перші слова капітана заморозили його.

- Бійці другої батареї, – крикнув командир. Останнім часом він просто кричить або верещить. – Ситуація критична. Росіяни атакували аеропорт. Якщо вони його захоплять, їм буде відкрита дорога до Києва. За наказом командування вступаємо в бій. За планом оборони ми маємо допомогти хлопцям з першого батальйону бригади.

- Пане капітане, – запротестував лейтенант. – Техніка у нас всього кілька годин...

- Думаєш, я про це не знаю, Кравченко? – відразу розлютився капітан. Захару спало на думку, що саме так мала виглядати розмова командира батареї з його начальником,