Читати книгу - "Картковий будинок"

— Мені нема чого сказати!

— Тоді, може, дозволите взяти інтерв’ю у вашої дружини? — запитав Симондс.

— До чого ви хилите? — гримнув Ерл високим спотвореним голосом.

— Боже правий, зовсім ні до чого, сер. До речі, ви вже бачили світлини з вашого вчорашнього зібрання? Дуже гарні, справді чіткі. Думаємо використати якусь завтра на першій шпальті. Ось, погляньте.

Рука висунула з вікна велику глянцеву фотографію й помахала нею біля Ерлового носа. Ерл схопив її, потім задихнувся. На ній він, дивився просто у вічі усміхненого, манірного Саймона потискаючи йому руку. Деталі були неймовірно чіткі. Виглядало майже так, ніби якась прихована рука додала сліди підводки навколо великих Саймонових очей, а його повні нетерплячі губи потемнішали, стали більш виразними. Пальці, що гралися медальйоном на шиї, були ідеально наманікюрені.

— Добре знаєте цього джентльмена, атож, сер? — запитав Симондс.

— Один з ваших близьких прихильників, чи не так? І як же конкретно він вас підтримує, містере Ерл? — долучився Пітере.

Ерлова рука тремтіла. Він закинув фотографію назад крізь вікно машини.

— Що ви намагаєтеся зробити? Я все заперечую. Я повідомлю вашого редактора про переслідування!

— Редактора, сер? Але ж, їй-богу, це ж він нас і прислав.

Розділ тридцять восьмий

Викликатися добровольцем повести армію — це дуже добре, та річ у тім, що ворог цілиться в тебе першого. Краще бути на кілька кроків позаду, дати собі час обрати шлях поміж горами тіл.

Понеділок, 22 листопада

У членському фойє, яке є головним входом до палати, висяться великі бронзові фігури Черчилля, Аттлі та Ллойда Джорджа. Носаки тих статуй блищать від пальців парламентарів, які, сподіваючись отримати їхню велич, потирають їх. У фойє є двоє дверей з цільного дуба, які захищають палату і в які стукає Чорний жезл[48], щоб скликати парламентарів на Церемонію відкриття парламенту. Двері вставлені у побиту кам’яну арку, яка досі носить на собі шрами від бомбардування 1941 року, коли давня ще, оригінальна палата була зруйнована. Коли палату відбудували, Черчилль попросив, щоб побиту й обпалену арку зберегли. «Як нагадування».

А ще фойє — це місце, де парламентарі збирають повідомлення.

— Здрастуйте, містере Кендрик.

Він відірвав погляд від різноманітних папірців і побачив біля себе Меті. Він усміхнувся.

— Ви...

— Меті Сторін.

— А, так, звісно,— його очі пробіглися залою, перш ніж повернулися до її обличчя.— І що ж я можу для вас зробити, Меті?

— Я б хотіла поставити вам кілька питань, якщо можна.

— Залюбки. Але, боюся, не зараз,— сказав він, зиркнувши на годинник.— Як щодо чаю? У мене? Четверта тридцять? Тоді я матиму вдосталь часу для вас.

Кендрик був рядовим членом від опозиції, і його офіс був маленькою кімнаткою у Норман-Шо-Норті, будівлі з червоної цегли, прославленої у безлічі старих чорно-білих фільмів як Новий Скотленд-Ярд, штаб міської поліції. Сили закону і порядку вже давно переїхали до сірої бетонної фортеці на Вікторія-стріт, а урядовці залюбки накинулись на вільну, хоч і пошарпану, місцину просто через дорогу від будівлі парламенту, щоб мати такий необхідний додатковий простір для кабінетів. Коли Меті увійшла, Кендрик схопився з-за столу.

— Меті, заходьте до моєї домівки й займайте мій особистий простір. Тут стільки ж шарму, як і в чернечій келії, правда ж?

— Не знаю. Я не спілкуюся з ченцями,— відказала вона.

Він допоміг їй зняти пальто, дивлячись поглядом радше оцінювальним, аніж хижим, а на ній був навмисно тісний вовняний светр, спідниця — достатньо коротка, щоб видно було коліна. Їй була потрібна Кендрикова увага, і вона її отримала.

— Чаю чи?..— поцікавився він, здіймаючи брову.

— Чи,— сказала вона.

Він дістав пляшку шардоне з маленького холодильника, який стояв у кутку, і витягнув два келихи з книжкової полиці. Поки він наливав, вона сиділа на маленькому дивані.

— За домівку,— сказала вона, з тостом підіймаючи келих.

— Це місце не має нічого спільного з домівкою, хай йому, і я не хочу, щоб воно нею стало,— прогарчав він.— Лише богу відомо, як нам в біса керувати зів’ялою імперією з комори для віників. Але я все одно вип’ю з вами за неї.

— Ви не можете так її ненавидіти. Ви витратили роки, щоб опинитися в цій коморі.

— Невдячний засранець, так? — сказав він і спокусливо вишкірився.

— І вам дуже швидко вдалося відзначитися.

— Лестощі, еге? І ноги. Вам точно щось дуже потрібно,— він поглянув на неї незмигним, багатозначним поглядом. Прийшла її черга усміхатися.

— Містере Кендрик...

— Ай, до чорта, сподіваюся, ми вже давно пройшли стадію «містера Кендрика».

— Стівене, я хочу написати статтю про те, як працює парламент і як у політиці може бути стільки сюрпризів. І, говорячи про сюрпризи, ваш був одним з найбільших.

Кендрик гигикнув.

— Я досі дивуюся з того, як моя репутація заснувалася на такому... як би це назвати?.. щасливому збігу? Кидку кубика? Сліпому здогаді?

— Ви хочете сказати: насправді ви не знали, що план по лікарнях відклали, а лише здогадувалися? — запитала вона недовірливо.

— Ви не вірите?

— Давайте так. Я — усміхнений цинік.

— Ну, якщо ви тільки усміхаєтесь, Меті...— він налив їй ще один келих.— Давайте тоді так. Я не був цілком певним. Ризикнув.

— А що вам було відомо?

— В неофіційному порядку?

— Так, якщо бажаєте.

— Насправді я ще ніколи нікому не розповідав усієї історії...— він зиркнув на Меті, яка потирала собі щиколотки, так ніби хотіла полегшити біль у гомілках.— Але ж мені й подобається ваша техніка ведення допиту! Гадаю, нема нічого страшного у тому, що я трохи розповім вам про те, що було до того.

Він на секунду замислився, щоб вирішити, як далеко заходити.

— Я дізнався, що уряд — скоріше штаб партії — планував масштабну рекламну кампанію на просування нового плану по лікарнях. Вони багато над ним працювали, витратили купу грошей на підготовку — ви б зробили так само, чи не так, з таким-то планом? Та в останню мить вони скасували все до біса. Просто перекреслили. Я