Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ото і є знамениті міста кримського хана Менглі-Гірея, які він передав своїми ярликами московському князю Івану III, щоби вивести того на спільний литовсько-московський кордон.
Звичайно, війна на цьому не закінчилася. Кримський хан Менглі-Гірей та новий московський князь Василь III вимагали від Литви передачі Московії також володінь та князівського роду так званого Михайла Глинського.
Як пишуть сучасні історики, «Глинские происходили от татарского мурзы Лексы Мансуровича, из рода Мамая… Восточнее Днепра он получил в удел Глинскую волость, давшую название фамилии. Михаил Глинский воспитывался в Германии, где принял католичество. Он много путешествовал, был широко образован, славился храбростью, хорошо знал военное дело, которое изучил на службе в войсках Максимилиана I Габсбурга, императора Священной Римской империи (правил 1493–1519 гг.)… Ему принадлежали обширные владения в Подляшье, в Лидском повете, а также город Туров… (имел поддержку. — В.Б.) братьев Ивана, Василия и Федора…» [173, с. 171].
Московські історики свідомо виділили перехід князівського роду Глинських (Михайла, Івана, Василя та Федора) до Московії, як зрадників. То був відомий у Європі князівський татарський рід, і його не хотіли ставити в один ряд із переходом до Московії таких князівських династій, як — Можайські, Стародубські, Бєльські, Трубецькі, Мосальські, Рильські, Дорогобужські, Вяземські, Одоєвські, Новосельські, Брянські, Трубчевські, Хотимські та інші. Аби навіть не спонукати думки, що ті перераховані князівські роди такі ж татарські вихрещенці, як і Глинські — потомки Мансура.
Хан Менглі-Гірей та Василь III не тільки закликали до переходу всіх порубіжних князів давньої Золотої Орди до Московії, а й підштовхували до того своїми воєнними діями. Так, у травні 1506 року два сини хана Менглі-Гірея з військовим загоном у 8–12 тисяч татар в липні місяці прорвалися через Прип’ятські броди і почали «брати ясир» в районі міст Слуцька і Клецька, даючи зрозуміти Михайлові Глинському, що наступним буде його Турів і не тільки.
Звичайно, литовсько-руська знать знала, чого хан та Василь III вимагали від братів Глинських, і з великою підозрою ставилася до деяких із них. Особливо — до Івана (київського воєводи) та Михайла, що перебував у почті Великого князя. За таких обставин обох відсторонили з посад. На той час помер Великий князь Олександр, і до влади прийшов Сигізмунд І (1506–1548).
А саме після того Михайло Глинський проявив ворожу суть щодо Великого Литовсько-Руського князівства.
«В конце декабря 1507 года он с семью сотнями всадников своей частной армии ночью ворвался в загородное имение Заберезенского возле Гродно (одного зі своїх противників. — В.Б.). Воевода был в своей спальне; его отрубленную голову несколько верств несли на пике, чтобы все видели. Затем Глинский вернулся в свой Туров…
В январе 1508 года он собрал около двух тысяч человек, с которыми опустошил Слуцкую и Копыльскую волости, захватил города Мозырь и Бобруйск. Он дважды осаждал Слуцк, чередуя штурмы с попытками поджечь город…
Весной к Глинскому явился посол Василия III некий Губа Маклаков. Он договорился о совместных военных действиях…» [173, с. 173].
Так татарський, князівський рід Глинських перейшов на службу до ординської Московії. Подібним чином, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, переходили на службу до Москви татарські князівські роди Трубецьких, Вяземських, Ржевських, Одоєвских, Оболенських та інших, тільки російські історики приховали розповіді про те.
«Согласно договору, Сигизмунд отдал Москве в «вечное владение» все завоевания Ивана III…
Однако шесть волостей, занятых московскими войсками в ходе боевых действий 1507–1508 годов, пришлось вернуть Литве. Среди этих волостей были и владения Глинских. Родственникам и сторонникам Глинского было разрешено уехать в Москву. Поскольку все владения Михаила Глинского остались в Литве, Василий III пожаловал ему два города — Малый Ярославец и Медынь (по другим сведениям — Боровск), несколько селений под Москвой» [173, с. 175].
Сучасні історики визнали, що Велике Литовсько-Руське князівство цілком добровільно відпустило до Московії «родственников и сторонников Глинского» — за розумінням тих часів — державних зрадників!
Не думаю, що керівники Великого князівства були людьми нерозумними, вчинивши таке. Щось тут інше. Приховане московитами. А приховані, як розуміємо, ярлики кримського хана Менглі-Гірея про передачу Московії західних порубіжних земель (князівств).
Ось так Москва брехала. Бреше й сьогодні, коли заявляє, що не вводила своїх військ до українського Криму та не концентрувала сотні танків, бетеерів і гармат; а десятки тисяч солдатів, мов вовчі зграї, чекали вказівного рику.
На північному сході української землі ми завжди мали найлютіших ворогів, так званих «братанів», за походженням — нащадків Золотої Орди.
Приєднавши, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, до Московського князівства так звані землі (завойовані ще Золотою Ордою) «Західної Мещери» та Сіверщини, Московія вийшла на межі корінних територій Великого Литовсько-Руського князівства, утворивши спільний фронт (Московія — Кримське ханство — Османська імперія) проти Європи. З того часу розпочалися надзвичайно жорстокі війни Московії на загарбання земель європейських країн, що тяглися постійно до 1686 року.
У такі часи довелося жити і захищати свою землю великому і славному нашому предку Костянтинові Івановичу Галицькому (Острозькому) — знаменитому «Руському Ганнібалу». Шкода тільки, що нерозумні нащадки не зуміли використати корисні надбання предка у протистоянні з московським та кримським уламками Золотої Орди.
«Цей князь був не лише сувереном у своїх величезних володіннях, — він також володів… привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королівською прерогативою. Діяльність Костянтина Івановича об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На самому ж надгробку князя, котрий знаходився в Успенському соборі (до 1941 року. — В.Б.) Києво-Печерської лаври, його зобразили з короною. Так тоді зображували переважно королів» [46, с. 17].
Наші історики, пишучи свої праці, звичайно, раніше не мали можливості залучати новий, достовірний матеріал, наприклад листи кримських ханів до московських князів кінця XV — початку XVI століть. Тому українські науковці принижували та недооцінювали своїх великих предків-князів. Хоча, змушений заявити, що навіть зовнішні обставини тих років (XV–XVI ст.) спонукали робити цілком інші висновки щодо представників наших знакових династій. Зокрема — князів роду Острозьких.
Скажіть, будь ласка: якщо новоприєднані землі-князівства відразу ж після входження до Московії давали їй правлячу еліту — Оболенські, Глинські, Трубецькі, Вяземські, Мосальські, Бєльські, Новосельські тощо, то чи це не свідчить, як мінімум, про два факти.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі», після закриття браузера.
