Читати книгу - "Смарагдова планета"

Отож півдня провештався по кабінетах, поки зібрав ус підписи. Додому повертався на таксі. Таксист — худорлявий літній чоловік з вицвілими бровами й вусами. Поряд з ним вже сидів один пасажир, молодий чоловік квітучого вигляду, Микола Петрович вмостився на задньому сидінні. Дорогою потягнуло на балачку. Микола Петрович розповів про свою інвалідність, про щорічні візити до лікарні, картав медиків, які не дають йому спокою. Водій співчутливо кивав і теж жалівся, що й таксистам стало дуже важко останнім часом. Другий пасажир довго мовчав, а потім раптом обернувся і запитав Миколу Петровича:

— А ви хотіли б взагалі позбутися інвалідності?

Великі голубі очі молодика пильно дивились на Миколу Петровича. Не жартує, видно.

— Як це позбутися? — не зрозумів Микола Петрович. — У мене півноги немає. Хто мені її зробить цілою.

— Зроблять, — таємничо усміхнувся попутник. — Сьогодні це цілком можливо… От скільки б ви дали мені років? — він хвацько підбив набакир капелюха.

Микола Петрович і таксист придивились до нього пильніше: з-під капелюха вибивається буйна чуприна, шикарний костюмчик гарно облягає молодечу статуру, лице гладеньке й біле, певно не так давно почав голитися.

— Та, мабуть, років з двадцять п’ять, — визначив водій, накинувши зо три роки на строгий костюм, краватку, білу сорочку й солідну з крокодилячої шкіри теку, що лежала на колінах незнайомця.

— Та десь так і є, — погодився і Микола Петрович.

— Помиляєтесь друзі, мені вже далеко за п’ятдесят. Я доктор хімічних наук.

— Заливай, заливай, — пхикнув недовірливо водій. — Знайшов дурників!

А Микола Петрович не знав, що й думати. Він зачудовано дивився на хлопця. Може, сердега трохи на голову заслаб?

— Бачу, не вірите. Прошу пересвідчитись, — сказав незнайомець і дістав із внутрішньої кишені свого піджака паспорт. Таксист, а потім і Микола Петрович перевірили документ. І справді, виходило, що добродієві Корбі Василю Дмитровичу виповнилося п’ятдесят вісім років.

— А ось, — незнайомець простягнув Миколі Петровичу кілька знімків — процес мого омолодження.

— Як же вам це вдалося? — нарешті поцікавився Микола Петрович.

— В мене є такий препарат, який повертає молодість. Він мовби «прокручує» біологічний час живого організму назад. Я сам його винайшов, а оце сьогодні вранці й випробував на собі… Так що років через два-три, коли препарат пройде ретельну перевірку фахівців, кожна людина зможе повертати собі молодість і силу, лікувати усі хвороби, навіть, регенерувати пошкоджені органи.

— Невже усі хвороби? — засумнівався водій.

— Ну, крім хіба що генетичних, — зауважив Корба, — тобто спадкових. Але незабаром я й з цією проблемою покінчу. І Корба гордо видобув із внутрішньої кишені свого піджака пробірку, до половини заповнену білим порошком. — Ось він, мій чудодійний винахід. Він принесе людям вічну молодість і щастя! Мені, як бачите, він уже допоміг здолати старечу неміч.

Микола Петрович довго не міг зійти з дива, роздивляючись незвичайну пробірку.

— Та дайте ж і мені глянути на ту штуку — нетерпеливився водій, геть забувши про дорогу.

Не встиг глянути, якась могутня сила струсонула автомобіль, щось вибухнуло, а далі чорна порожнеча…

Опритомнів Микола Петрович на медичних ношах. Люди в білих халатах кудись несли його. Все тіло скував жахливий біль. Ледь підвівши голову, Микола Петрович побачив страшну картину автомобільної катастрофи: на узбіччі дороги якась вантажівка задерла до неба колеса, а з боку до неї міцно приліпилось таксі. На асфальті під білими простирадлами, крізь які проступали червоні плями, лежали двоє, мабуть, його недавнє товариство. Вони вже не потребували нічиєї допомоги.

Миколу Петровича поклали в окрему палату і залишили самого. Минав час, а ніхто не з’являвся. Невже вони вирішили з ним не панькатись. А чом би й ні, хто хто, а Микола Петрович добре знав порядки в медицині. Хіба їм болить. А йому, ох як боліло. Навіть рота розтулити було боляче. Мабуть, в нього все потрощене. Ба ні, права рука наче ціла. Микола Петрович відчув у кулаці якийсь предмет. Повільно підніс руку до лиця. Якась пробірка. Звідки вона в нього? Довго намагався пригадати. Насилу згадав.

«Напевно, мені не виборсатися з цієї халепи, дивно, що ще досі душа в тілі, — подумалось Миколі Петровичу. — То, може, спробувати проковтнути отой порошок? Корба запевняв, що він лікує від усіх напастей». Зібравшись на силі, Микола Петрович підніс до рота пробірку. Відкупорив зубами та й сипнув на язика трохи того чуда. Ні запаху, ні смаку.

Спливло кілька хвилин. І Микола Петрович раптом відчув як зникає з його зболеного тіла біль, а натомість весь він наливається силою. Скоро Микола Петрович відчував себе таким бадьорим і міцним, як ще ніколи в житті. Він обережно, навіть боязко підвівся в ліжку. Сховав пробірку з дивовижним порошком у потаємну кишеню свого закривавленого піджака. І тільки тепер помітив що з-під простирадла стирчать дві ноги: одна волохата з бурими плямами засохлої крові — його, друга — білісінька з ніжною, мов у немовляти, шкірою… Микола Петрович рвучко відкинув простирадло. Дива! Друга нога теж його!! Виросла!!! Став на ноги, ступив крок, два й пішов наприсідки довкола ліжка.

Коли хвиля першої радості трохи спала, Микола Петрович подумав, що йому краще непомітно покинути лікарню перш ніж сюди хтось прийде. Бо тоді мороки не оберешся. Він відчинив вікно і легко вистрибнув у скверик. Заховавшись у кущах, Микола Петрович заходився чистити костюма від кривавих плям, але марно. Отож вирішив йти додому пішки, щоб не привертати надмірної до себе уваги. Та й молоде тіло потребувало фізичної активності.

За годину він був уже дома. Ноги не боліли, дихалося легко. Мерщій роздягнувся наголо й став перед великим дзеркалом на повен зріст: цікаво було глянути — що з нього вийшло. Те, що він побачив, вразило його. На радощах Микола Петрович аж застогнав, загарчав. Ще б пак: він помолодшав принаймні на десять-п’ятнадцять років і виглядав тепер сорокарічним — зникла сивина, волосся закучерявилось, стало чорним, зморшки з лиця майже зникли, шкіра порожевіла.

— Оце так Корба, царство йому небесне, славний порошечок придумав, — співучо протяг Микола Петрович. І тут його блискавкою осяйнула ідея: «Порошок! Господи, у нього ж ще є порошок. Є шанс стати зовсім молодим парубком, по-іншому повернути життя, кохати, кохати молоденьких дівчат. От хоч би й Дарину, доньку сусідки Олексівни. Дарма, що в школу ще ходить, зате як розцвіло капосне дівчисько! Не раз бувало, напне куценьку спідничку й пливе повз