Читати книгу - "Буремний Перевал"

— Таточку! — вигукнула вона, привітавшись до нього вранці,— вгадай, кого я бачила вчора на прогулянці? Ой, тату, що з тобою? Тобі недобре? Я бачилася з… Ти лишень послухай мене і побачиш, як я тебе присоромлю. Тебе й Неллі, яка з тобою у змові, хоч удавала, наче жаліє мене, коли я марно сподівалася, що кузен Лінтон повернеться!

Вона чесно розповіла про свою пригоду. Мій хазяїн, кілька разів докірливо поглянувши в мій бік, не сказав нічого, поки вона не завершила своєї розповіді. Потім він пригорнув доньку до себе й запитав, чи знає вона, чому він приховував од неї, що панич Лінтон живе по сусідству. Невже вона думає, що він хотів позбавити її безневинної втіхи?

— Це тому, що ти не любиш містера Гіткліфа, — відповіла вона.

— Отже, ти гадаєш, що мої власні почуття важать для мене більше, аніж твої, Кеті? — сказав він. — Ні, річ не в тому, що я не люблю містера Гіткліфа, а в тому, що містер Гіткліф не любить мене; він страшна людина і з насолодою губить тих, кого ненавидить, якщо вони дають йому бодай найменшу можливість це зробити. Я знав, що ти не зможеш підтримувати знайомство з кузеном і лишатись осторонь від його батька, і знав, що його батько зненавидить тебе через мене. Тому лише заради твого блага — і ні для чого більше — я робив усе, щоб запобігти твоїй зустрічі з Лінтоном Гіткліфом. Я хотів пояснити це тобі, коли ти подорослішаєш, і зараз шкодую, що зволікав так довго.

— Але містер Гіткліф був дуже люб'язним, тату, — зауважила Катрина, не вдовольнившись таким поясненням, — і він не заперечує, щоб ми бачилися. Він сказав, що я можу приходити в його дім, якщо захочу, тільки просив не говорити про це тобі, бо ти з ним посварився і не прощаєш йому одруження з тітонькою Ізабеллою. Ти ж справді не хочеш простити.

Винен лише ти один; зрештою, він хоче, щоб ми дружили — Лінтон і я, — а ти не хочеш.

Хазяїн, побачивши, що вона не сприймає всерйоз його слів про лиху вдачу зятя, коротко розповів доньці про поводження Гіткліфа з Ізабеллою і про те, як Буремний Перевал став його власністю. Містер Едгар Лінтон не міг довго про це говорити; він дуже рідко заводив розмову про минуле, бо в його серці досі жили та сама відраза до суперника і та сама ненависть, що заволоділи ним після смерті місіс Лінтон. «Вона була б жива й досі, якби не він!» — думав містер Едгар, і Гіткліф у його очах був убивцею.

Міс Кеті ще ніколи в житті не стикалася з лихими діяннями, окрім власних незначних переступів — непослуху, несправедливості або невитриманості, що були наслідком її запальної вдачі й викликали каяття в той самий день. Тому для неї була незбагненною ницість душі, яка довгі роки зрощувала й плекала мстиві задуми, щоб потім здійснити їх без жодних вагань чи докорів сумління. Дівчину так глибоко вразило це відкриття досі незнаних рис людської натури, що суперечило всім її колишнім уявленням, що містер Едгар не наважився продовжувати розмову. Він лише додав:

— Тепер ти знаєш, люба, чому я бажаю, щоб ти уникала його дому і його родини; повертайся до своїх звичних занять і розваг і більше не думай про цих людей.

Катрина поцілувала його і, як зазвичай, години зо дві спокійно сиділа за уроками. Потім вона пішла з батьком на прогулянку, і день збіг, як завжди. Але ввечері, коли вона пішла нагору, я зазирнула до неї, щоб допомогти їй роздягтись, і побачила, що вона гірко плаче навколішках біля ліжка.

— Ой, дурненьке дитятко! — вигукнула я. — Та якби ви знали, що то є справжнє лихо, ви б постидались і сльозинку зронити через таку дурницю! Ви й тіні справжнього горя не бачили, міс Катрине Уявіть собі на хвилю, що містер Едгар Лінтон і я померли, і ви лишились сама на світі; як би виттоді почувалися? Порівняйте ваші прикрощі з таким нещастям — і дякуйте долі за тих друзів, які у вас є, замість шукати нових.

— Я не через себе плачу, Неллі,— відповіла вона, — а через нього. Він сподівався побачити мене завтра, і його так це розчарує, якщо він чекатиме, а я не прийду!

— Дурниці! — мовила я. — Вам здається, що він стільки ж думає про вас, скільки ви про нього? Хіба в нього немає товариша — Гортона? Із сотні людей жоден не скучив би за родичем, якого бачив лише двічі в житті. Панич Лінтон збагне, що й до чого, і не надто за вами тужитиме!

— А можна я напишу йому й поясню, чому не можу прийти? — спитала вона, підвівшись. — І надішлю йому ті книжки, що обіцяла? В нього немає таких книжок, як у мене, і він схотів почитати моїх, коли я розповіла йому, які вони цікаві. Можна, Неллі?

— Ні! Не можна! — рішуче відповіла я. — Тоді й він вам напише у відповідь, і цьому кінця-краю не буде. Ні, міс Катрино, це знайомство треба обірвати за одним разом; так хоче ваш тато, і я простежу, щоб так і сталося.

— Але як може коротенька записка… — почала благати вона.

— Все, досить! — перервала я. — Не буде ніяких записок. Лягайте спати.

Вона зиркнула на мене дуже сердито — так сердито, що я спершу, навіть не поцілувавши її на ніч, вкрила ковдрою й зачинила двері, дуже невдоволена; та потім, розкаявшись, тихенько повернулася… леле! Моя панянка стояла біля столу з А аркушем паперу й олівцем у руці,— і, вгледівши мене, похапцем кинулася все ховати!

— Ніхто не носитиме ваших листів, Катрино, — сказала я, — навіть якщо ви будете їх писати; а зараз я гашу світло.

Я загасила свічку, й за таке самочинство мене ляснули по руці й обізвали «капосною занудою». Тоді я знову пішла від неї, і вона люто зачинила за мною двері — на неї, як то кажуть, найшло. Листа було написано й відправлено за призначенням, а прислужився в цьому сільський хлопчина, що розносив молоко. Та я ще довго не відала про це ні сном ні духом. Минав тиждень за тижнем, і Кеті помалу заспокоїлася. Хоч мені здавалося трохи дивним, що вона взяла собі за звичку ховатися десь по закутках і, ледь