Читати книгу - "Вежа блазнів"

— Дивна? — раптом зацікавився Рейневан. — Чому?

— А тому, юний пане, що ніхто зрозуміти не міг, хто й навіщо пана Ноймаркта вбив. Одні казали, начебто лицарі-грабіжники, хоча б такий собі Тайн фон Чірне або Буко Кроссіг. А інші говорили, що це Кунц Аулок, теж лиходій не з останніх. Аулок, кажуть, якогось юнака, вигнанця, по всьому Шльонську переслідує, бо той юнак чиюсь дружину зганьбив ґвалтом і чаклуванням. Інші кажуть, що не інакше як саме цей переслідуваний юнак купця і вбив. А ще інші подейкують, що вбивцями є гусити, яких пан Ноймаркт чимось дойняв. Як воно там було насправді, тями не добереш, але пан староста Колдіц оскаженів. Клявся, що з убивці пана Ноймаркта, коли його впіймає, живцем шкуру спустить. А в результаті тепер товару не можна розвозити, бо безперестанку перевіряють або ті, або інші: як не Інквізиція — то старостині люди… Так, так…

— Так, так.

Рейневан, який уже давно розважався тим, що шкрябав щось вуглиною по папері, раптом підняв голову й штурхонув ліктем Самсона Медка.

— Publicus super omnes, — сказав тихо, показуючи тому картку. — Annis de sanctimonia. Positione hominis. Voluntas vitae.

— Що?

— Voluntas vitae. А може, potestas vitae? Я намагаюся відтворити напис на обпаленому Петерліновому папері. Ти що, забув? Ти ж казав, що це важливо. Я мав згадати, що там написано. От я і згадую.

— Ага, правда. Гм-м-м… Potestas vitae? На жаль, мені це ні з чим не асоціюється.

— А майстра Юстуса, — промовив сам до себе Унгер, — як не було, так і нема.

Немовби за заклинанням двері відчинилися, і в них з'явився чоловік, вбраний у чорну, простору, підбиту хутром делію з дуже широкими рукавами. Він не був подібний на художника. Був подібний на бургомістра.

— Вітаю тебе, Юстусе.

— Клянуся кістьми святого Вольфганга! Павле? Це ти? І на волі?

— Як бачиш. А звати мене тепер Шарлеєм.

— Шарлей, гм-м-м. А твої… гм-м-м… компаньйони?

— Вони також на волі.

Майстер Шоттель погладив кота, який, з'явившись невідомо звідки, терся об його литки. Потім усівся за стіл, сплів руки на животі. Він уважно роздивлявся Рейневана і довго, дуже довго не відривав погляду від Самсона Медка.

— Ти приїхав по гроші, — нарешті понуро вгадав він. — Мушу, одначе, тебе попередити…

— Що справи йдуть кепсько, — безцеремонно перебив його Шарлей. — Знаю. Чув. Ось список. Написав, стомившись чекати на тебе. Усе, що в ньому фігурує, мені потрібно на завтра.

Кіт застрибнув Шоттелеві на коліна, гравер у задумі погладив його. Читав довго. Нарешті підняв очі.

— Післязавтра. Адже завтра неділя.

— Справді, я й забув, — погодився Шарлей. — Що ж, відсвяткуймо і ми день святий. Не знаю, коли знову до Свидниці завітаю, так що грішно було б не відвідати одну-дві холодні пивнички, не випробувати, як цьогоріч удалося березневе. Але післязавтра, маестро, — це післязавтра. Понеділок, ані днем пізніше. Розумієш?

Майстер Шоттель кивком запевнив, що так.

— Я не питаю тебе, — продовжив після паузи Шарлей, — про стан мого рахунка, тому що ні товариство розпускати, ані свою частку забирати не збираюся. Але переконай мене, що ти дбаєш про товариство. Що не нехтуєш добрими порадами, що їх я тобі колись дав. А також ідеями, які можуть бути прибутковими для товариства. Знаєш, про що я?

— Знаю, — Юстус Шоттель видобув з калитки великий ключ. — І зараз я тебе переконаю, що твої ідеї та поради беру близько до серця. Пане Шимоне, вийміть-но, будь ласка, зі скрині і принесіть пробні зразки ксилографій. Тих, котрі з біблійної серії.

Унгер швидко повернувся.

— Прошу, — Шоттель розкинув аркуші на столі. — Усе — моя власна рука, учням не давав. Деякі готові йти під прес, над деякими я ще працюю. Я вірю, що твоя ідея була слушна. Що люди це купуватимуть. Нашу біблійну серію. Прошу, прошу, оціни. І ви оцініть, панове.

Усі нахилилися над столом.

— Що це… — Рейневан, почервонівши, вказав на один із аркушів, на якому була зображена оголена пара в абсолютно недвозначній позі та ситуації. — Що це таке?

— Адам і Єва. Це ж видно. А те, на що спирається Єва, — це Дерево пізнання…

— Ага…

— А ось тут, прошу, погляньте, — демонстрував далі гравірувальник, сповнений гордості за свої твори, — Мойсей і Агара. Тут Самсон і Даліла. Тут Амнон і Тамар. Зовсім непогано мені вдалося, га? А це…

— Овва! А це що таке? Оце переплетення?

— Яків, Лея і Рахіль.

— А це… — заїкнувся Рейневан, відчуваючи, що кров от-от бризне йому зі щік. — Що це… Це…

— Давид і Йонатан, — безтурботно пояснив Юстус Шоттель. — Але це треба буде ще підправити. Переробити…

— Перероби, — досить холодно перебив Шарлей, — на Давида і Вірсавію. Бо тут, холера, бракує тільки Валаама й ослиці. Стримай трошки уяву, Юстусе. Коли її забагато, то це шкодить, як тоді, коли забагато солі у супі. А це не йде на користь справі.

— А загалом, однак, — додав він, щоб піддобрити трохи ображеного художника, — bene, bene, benissime, maestro[285]. Скажу коротко: краще, ніж я сподівався.

Юстус Шоттель просвітлів, як і будь-який марнославний і охочий до похвали митець.

— Так що бачиш, Шарлею, часу я не марную, про фірму дбаю. А ще скажу тобі, що я встановив дуже цікаві контакти, які можуть виявитися дуже вигідними для нашого товариства. Отож знай, що «Під волом і ягням» я познайомився з незвичайним молодим чоловіком, талановитим винахідником… Та що тут розказувати, сам побачиш і почуєш. Я ж бо його запросив. Він ось-ось має з'явитися. Ручаюся, коли ти з ним познайомишся…

— Не познайомлюся, — перебив Шарлей. — Я не хочу, щоби цей молодий чоловік узагалі бачив мене у тебе. Ані мене, ані моїх супутників.

— Розумію, — промовив, трохи помовчавши, Шоттель. — Ти знову вляпався в якесь лайно.

— Можна сказати і так.

— Кримінальне чи політичне?

— Це залежить від точки зору.

— Ну що ж, — зітхнув Шоттель, — такі часи. Те, що ти не хочеш, щоб тебе тут бачили, розумію. Одначе у цьому випадку твої побоювання необґрунтовані. Юнак, про якого я говорю, — німець, родом з Майнца, бакалавр Ерфуртського університету. У Свидниці проїздом. Нікого тут не знає. І вже й не знатиме, бо невдовзі від'їжджає. Варто, Шарлею, варто з ним познайомитися, варто замислитися над тим, що він винайшов. Це незвичайна, світла голова, я би сказав — візіонер. Воістину vir mirabilis[286]. Ти й сам побачиш.

*