Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

все-таки пробитися до священної гори Комо, яка виднілася вдалині й де, як зрозумів Орельяно, були багатства нащадків славного Атауальпи. Вони вистрелили з гармати й аркебузів, взялися за весла, і бригантина посунула в саму гущавину червоношкірих. Однак не минуло й хвилини, як індіяни, опам’ятавшись, перейшли в наступ. На корабель посипались хмари стріл, полетіли каменюки. Долину сповнили войовничі вигуки.

Тоді Орельяно, охоплений відчаєм і злістю, востаннє глянув на священну гору і, піднісши до неба молитви, звелів солдатам повертати назад. Бригантина, що чудом врятувалася від вогнених стріл, попливла вниз по річці…”

Крутояр перегортає останню сторінку, скрушно зітхає. Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна сельва дурманливо дихає густими ароматами прадавніх сторіч. Десь там, за тими казково-велетенськими деревами, несе свої теплі води Ріо-Оскуро, десь там похмуро пнеться до сірого неба вершина Комо… Вершина Комо!.. Невже це та сама вершина? Священне місце гордих інків, прихисток розбитих, але не скорених воїнів, мужніх синів Манко, героїв Андських гір? Невже це та гора, про яку сповіщав у своїй радіограмі Ван-Саунгейнлер?

І тут Крутояр з неймовірною виразністю відчув, як чорна пелена загадковості впала з-перед його очей. Йому стає безтурботно весело, шалено весело, як хлопчакові, що вирвався з тісного приміщення на іскристе осоння. Він озирається навколо себе. Як можна спати зараз? Невже вони не чують, що він знайшов ключ, розгадку всієї справи!

— Кириле Трохимовичу!.. Ілля Григорович!..

Але першим прокидається Олесь. Схопившись немов на пожежу, він безтямними очима дивиться на батька. Що сталося? Індіяни? Апіака?

Підводяться Бунч і Самсонов.

— Не дадуть поспати як слід! — бурчить черевань, продираючи свої набряклі очі. І враз його погляд падає на повеселіло-юне, гарне обличчя професора. І враз Бунчеві щось ніби прокльовується в серці. — Стривайте!.. Що сталося? Ви… ви…

— Так, я знайшов! — Крутояр хапає Бунча за товсті, м’ясисті плечі і одним ривком піднімає на ноги. — Я знайшов розгадку таємниці. Чуєте, Кириле Трохимовичу? Дорогий мій Кириле Трохимовичу! Я відшукав у цій жалюгідній книжечці те, що нам потрібно. Ван-Саунгейнлер недаремно послав радіограму. Це не казка, не вигадка. Інки були тут, у верхів’ї Ріо-Оскуро. Ми мусимо збиратися до гори Комо. Завтра ж! На світанні. Там була остання стежка інків. Чуєте, Кириле Трохимовичу!

Бунч важко дихає, бере несміливо коричневу книжечку, шанобливо оглядає її з усіх боків і так само шанобливо віддає Крутоярові.

— В оцій книжці?

Так, в оцій книжці. Крутояр переможно, ще сповнений тріумфу, обводить хижу великими, твердими очима, затаєно посміхається.

Самсонов перший порушує мовчанку:

— Треба негайно іти до касіка Палехо і просити в нього провідників до гори Комо.

Крутояр усе ще сидить з заплющеними очима. На вустах у нього тремтить ледь вловима усмішка. Нарешті він підводить голову і задумливо мовить:

— Так. Треба шукати Тумаяуа. Він допоможе нам у цій тяжкій справі.

Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна стіна лісу вогко дихає ароматами сторіч.

Дорога льяносами

Вождь племені арекуна Палехо сам пішов у путь. За помічників собі взяв своїх синів. Загін був невеличкий, але надійний. Палехо знав у цих місцях кожну стежину, він народився тут і прожив нелегке своє життя.

Просувалися випаленою рівниною. Стояла задушлива спека. Сонце розжарило небесну баню, земля потріскалася, змучена рослинність чахла в гарячому повітрі.

— Страхітливі місця, — сказав Бунч.

— Тут ще рай, Кириле Трохимовичу, — озвався професор. — Кажуть, там, за Ріо-Оскуро, справжнє пекло. От хай наш географ повчить нас, непросвіщених.

Але Ілько не мав бажання говорити на такій спекоті, їхав розморений і неговіркий.

— Що, Паганелю, розкис? — посміхаючись у вуса, спитав Крутояр.

Самсонов відкинув з лоба пасмо волосся і кволо посміхнувся. Ну що ж, він може розповісти про льяноси. Отака собі розпечена пустеля, та й годі — нічого цікавого. Правда, це тільки шматочок льяносів, останні степові острівці серед моря сельви, а на лівобережжі Ріо-Оскуро простяглася безмежна рівнина. Від Анд вона спускається до самої ріки. В льяносах розводять худобу — сотні тисяч, мільйони голів. Землі там вдосталь і люди роботящі, тільки весна псує все діло. Власне, не весна навіть, а зимовий сезон, який припадає в країні на період з квітня по жовтень. Тоді повінь заливає безкрайні простори. Люди й худоба рятуються на невеличких клаптиках суші й чекають, поки спаде вода.

— Тпр-р-р! Куди, нечиста сило! — раптом заволав Бунч.

Його віслюк, опустивши голову, немов приготувавшись до бою, кинувся в принадний затінок невеличкого гайка.

Помітивши занепокоєння серед віслюків, коні й собі зупинилися.

Лікар щосили гамселив віслюка ногами. Він упав йому на шию і майже благальним голосом закричав:

— Назад! Не пущу! Тримайте, Василю Івановичу. Ря-туйте-е-е!

Але ніякі удари не могли вгамувати тварину. Спокуса була надто великою.

З кущів віслюка тягли всі гуртом. Під свист і підгейкування його вигнали на стежку й добре відшмагали нагаем.

Прикра, а втім, і досить-таки весела подія з Бунчевим транспортом надала сил молодому географові. Самсонов забув і про пекуче сонце, і про куряву, що забивалась у ніздрі. Він гарцював навколо Бунча і, помахуючи нагаєм, кричав на віслюка:

— Май повагу, четверонога бестіє, до великого представника наукового світу! Це тобі не якісь там задрипані вакеро, а сам король медицини і всього живого царства Бунч.

— Дайте людині оговтатись, — підморгнув Самсонову професор. — Краще продовжуйте свою лекцію. Ви перервали розповідь на тому, що взимку льяноси затоплює вода.

— Цілком правильно, Василю Івановичу. Жах, що там бува. Кілометрів на шістсот дикий степ стає дном моря. Вакеро виганяють