Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

Вересневе тепло було оманливим. Ранок холодив, так що не знаєш що вдягнути, а в обід обов’язково будеш носити верхній одяг в руках. Я поспішала до автомобіля, плутаючись в довгій пелені. Сукня від Ангеліни була шикарною, але занадто важкою. Проте в такий день, як сьогодні варто стерпіти трішки незручностей. Аж не віриться, що ми це робимо.

В автомобілі мене чекали дівчата з бухгалтерії.

- Вау, Віолетто, ти неймовірна, - з щирим захватом промовила Саша.

- Ой, хочу і собі таку сукню, - підтримала її Іра.

- Ти ще женеха собі знайди, - осадила її Саня.

- Ой, до нас взяли нового інженера, буду донного придивлятися…

Я чую їх розмову, але не прислухаюсь. Мене починає трусити від хвилювання.

Ось святковий автомобіль зупиняється, і ми з подружками нареченої ви виходимо на вулицю. По оголених плечах ковзає вітер. Я здригаюсь, і раптом відчуваю це… ніби порух метелика десь в середині мого живота. Очі округлюються від недовіри. Так рано. Хіба таке можливо?

- З тобою все гаразд? – Артур покидає своє місце поруч з шафером, і підходить до мене. Такий красивий, в строгому костюмі, і моїм букетом в руках.

- Він ворушиться, - я кладу руку на живіт. І піднімаю очі від вишивки та мережива на сукні до свого нареченого.

- Правда? – теплі пальці накривають мою притиснуту долоню. Звісно Артур нічого не може відчути крізь шар одягу і мої пальці.

- Артур Євгенійович! – користується миттю своєї влади Сашка. – А ну станьте на місце і не руште церемонію!

- Там мій син ворушиться, - відповідає їй мій наречений, і знову дивиться на мене.

Сашка на мить втрачає дар мови, а потім вони з Іриною починають щось говорити навперебій, так, що Журба просто забирає мене за руку від них і сам веде до вівтаря по червоній килимовій доріжці. Схаменувшись, дівчата чинно крокують слідом.

- Ти мій найдорожчий скарб, - шепоче Артур мені на вухо.

- Скарб там, - я поволі відпускаю руку з живота, порухів маленьких ніжок чи рук більше не чутно.  А шкода. Я б хотіла стояти і прислухатися ще і ще. Найдивовижніше відчуття на світі.

Слова обітниць вилітають автоматично. Ми обмінюємось обручками і поцілунками. Я так хвилювалась за цю мить, а зрештою просто її пропустила, прислухаючись до свого живота. Я усміхаюсь до гостей. Приймаю привітання. Поступово мені починає здаватися що насправді нічого не було.

Але коли ми сідаємо в автомобіль син знову дає про себе знати.

- О, знову, - шепочу Артуру.

Він кладе руку мені на живіт, і накриває губи поцілунком.

- Здається я чую, - сміється мені  в губи. – Ти чудо, кохана.

За вікном по при прогноз сонячної погоди зриваються крапельки дощу, падають на вітрове скло в перемішку з першими жовтими листочками. А мені так затишно в кільці чоловічих рук. Мабуть, це найпрекрасніша мить, яку я хочу викарбувати в своїй пам’яті навіки. День коли ми одружились, день, коли наш син зробив свій перший поштовх, день, коли все було тільки для нас.