Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Трохи забагато говорив він про пустельництво, відчував те. Але не зупинився, люті зелені очі її кололи його, наче остроги.

— Я вбогий пустельник. Померлий для світу й для справ його. Я людина проста й ненавчена, речей мирських несвідома…

Перебрав.

— Та авжеж! — крикнула вона, жбурляючи шкурку й ніж на підлогу. — Ти за дурну мене маєш, чи що? Я не дурна, не думай собі. Пустельник, ереміт убогий! Як не було тебе, я розглянулася. Зазирнула отуди, оно, до кутка, за ту не дуже чисту завісу. Звідки взялися там на полицях учені книжки, га, людино ти проста й несвідома?

Висогота відкинув шкуру нутрії на купу шкір інших.

— Мешкав тут колись митар, — сказав безтурботно. — То є кадастри й бухгалтерські книжки.

— Брешеш. — Цірі скривилася, помасажувала шрам. — Брешеш, в очі дивлячись!

Він не відповідав, удаючи, що оцінює стан наступної шкіри.

— Може, ти думаєш собі, — продовжила за хвилинку дівчина, — що як маєш білу бороду, зморшки й сто років на карку, то не напружуючись обдуриш наївну молодку, га? Так я тобі скажу: першу-ліпшу ти, може б, і надурив. Але я не перша-ліпша.

Він високо звів брови, у німому, але провокаційному запитанні. Вона не змусила його чекати довго.

— Я, мій пустельнику, вчилася у місцях, де було багацько книжок, у тому числі і з тими самими назвами, що є на твоїх полицях. Чимало з тих назв мені відомі.

Висогота ще вище задер брови. Вона дивилася йому просто в очі.

— Дивні речі, — вицідила, — бовкає брудна мацапура, обірвана сирота, злодійка чи бандитка, знайдена у кущах із розваленою мордою, га? А втім, треба б тобі знати, пане пустельнику, що я читала «Історію» Родеріка де Новембра. Переглядала, причому не раз, твір із назвою «Materia medica». Знаю я «Herbarius», такий само як на твоїй полиці. Знаю я також, що означає горностаєвий хрест на червоному щиті. То знак, що книжку видав університет в Оксенфурті.

Вона замовкла, уважно на нього дивлячись. Висогота мовчав, намагаючись, аби обличчя його нічого не видало.

— Тому я думаю, — сказала вона, підносячи голову звичним для неї гордовитим і трохи різким рухом, — що ти аж ніяк не простак і не пустельник. Що ти аж ніяк не помер для світу, а втік від нього. І ховаєшся тут, на пустці, замаскований видимістю і безкрайнім очеретом.

— Якщо воно так, — посміхнувся Висогота, — то й насправді дивно сплелися наші долі, моя ти начитана панно. Дуже загадковим чином збратало нас оте призначення. Бо і ти ж щось приховуєш. Бо і ти ж, Цірі, вміло плетеш навколо себе вуаль видимості. Але ж я людина досить стара, сповнена підозр і гіркої старечої недовіри…

— Недовіри до мене?

— До світу, Цірі. До світу, у якому шахрайська видимість надягає маску правди, аби обдурити правду іншу, фальшиву — ствердимо ми при тому, — й таку, що теж пробує шахраювати. До світу, де герб університету в Оксенфурті малюють на дверях публічних домів. До світу, де поранені розбійниці видають себе за бувалих, учених, а може, і шляхетно народжених панн, інтелектуалок і ерудиток, які читали Родеріка де Новембра і яким знайомий герб Академії. Не зважаючи на усілякі видимості. Не зважаючи на те, що самі вони носять інший знак. Бандитське татуєвання. Червону троянду, наколоту в паху.

— Ти і справді маєш рацію. — Вона закусила губу, а обличчя її вкрив рум’янець настільки глибокий, що лінія шраму видавалася чорною. — Ти розчарований старигань. І мерзотний дідуган.

— На полиці моїй, за завісою, — вказав він рухом голови, — стоїть «Aen N’og Mab Taedh’morc», збірка ельфійських казок і віршованих оповісток. Є там історійка, що надто вже пасує до нашої розмови: про сивого ворона й молоденьку ластівку. Оскільки я, як і ти, Цірі, є ерудитом, то я дозволю собі нагадати відповідний фрагмент. Крук, як ти, безсумнівно, пам’ятаєш, докоряє ластівці легковажністю та непристойною непосидючістю.

Hen Cerbin dic’ss aen n’og Zireael

Aark, aark, caelm foile, te veloe, ell?

Zireael…

Він замовк, спер лікті на стіл, а підборіддя на сплетені пальці. Цірі шарпнула головою, вирівнялася, глянула на нього із викликом. І закінчила:

…Zireael veloe que’ss aen en’ssan irch

Mab og, Hen Cerbin, vean ni, quirk, quirk!

— Розчарований і недовірливий стариган, — сказав за хвилинку Висогота, не змінюючи пози, — перепрошує молоду ерудитку. Сивий ворон, який усюди підозрює підступ і обман, просить вибачення у ластівки, чиєю єдиною виною є те, що вона молода і сповнена життя. І те, що вона вродливенька.

— Тепер ти плетеш, — вибухнула вона, мимоволі прикриваючи долонею шрам на щоці. — Такі компліменти ти можеш і не говорити. Не виправлять вони нерівних стібків, якими ти прикрасив мою шкіру. І не думай, що таким ото чином ти здобудеш мою довіру. Я досі не знаю, ким ти, власне, є. Навіщо обдурював мене у справі тих дат і днів. І навіщо ти заглядав мені між ногами, хоча поранена я була в обличчя. І чи тільки загляданням те скінчилося.

Цього разу вдалося їй вивести з рівноваги його.

— Що ти собі уявляєш, шмаркачко?! — крикнув він. — Я тобі міг би батьком бути!

— Дідусем, — виправила вона прохолодно. — А то й прадідом. Але ти ним не є. Я не знаю, ким ти є. Але напевне не тим, за кого хотів би себе видати.

— Я той, хто знайшов тебе на болоті, мало не примерзлу до моху, із чорною шкаралупою замість обличчя, непритомну, запаскуджену й брудну. Я той, хто забрав тебе у дім, хоча не знав, хто ти така, і мав право думати про найгірше. Той, хто тебе перев’язав і поклав у ліжко. Лікував, коли ти конала від гарячки. Доглядав. Мив. Повністю. Навколо татуювання також.

Вона знову зарум’янилася, але з очей її й не думав зникати виклик.

— На цьому світі, — гарикнула вона, — шахрайська видимість інколи вдає правду, як ти сам сказав! Я також трохи знаю світ, уяви собі. Ти врятував мене, перев’язав, доглядав. Дякую тобі за