Читати книгу - "Меч приречення"

— Облиш, Ніщуко, — сказав Богольт. — Вкупі мандрувати веселіше. Що там, ти ніколи на дракона не ходив? Завше за драконом тьма люду тягнеться, цілий ярмарок, правдивий замтуз на ресорах. Але, як змій покажеться, то сам знаєш, хто в полі зостанеться. Ми, ніхто інший.

Богольт на хвилю замовк, солідно потягнув собі з великого, обплетеного лозою бутля, гучно шмаркнув, відкашлявся.

— Інша річ, — вів далі, — практика показує, що не раз лишень як дракона заб’ють, то починається потіха, різанина, а голови як грушки летять. Допіру як скарбницю ділять, то мисливці одне одному до очей скачуть. Що, Геральте? Ге? Маю рацію? Відьми́не, до тебе кажу.

— Мені такі випадки знайомі, — сухо підтвердив Геральт.

— Знайомі, кажеш. Либонь, із чужих слів, бо я досі не чував, щоб ти колись на зміїв полював. Скільки живу, не чув, щоб відьми́н на змії ходив. Тим дивніше, що ти тутка з’явився.

— Правда, — процідив Кеннет, званий Кузькою, наймолодший із Рубачів. — Дивно це. А ми…

— Почекай, Кузько. Зараз я кажу, — перебив його Богольт. — Зрештою, не говоритиму довго. Відьми́н і так уже розуміє, про що мені ходить. Я його знаю, він мене знає, досі ми одне одному дороги не переходили, то й далі не будемо. Бо завважте, хлопці, коли б я, задля прикладу, відьми́нові захотів у роботі перешкоджати чи здобич з-під носа спрятати, то відьми́н тут же мене б своєю відьми́нською бритвою хльоснув, і був би у своїм праві. Так кажу?

Ніхто не підтвердив і не заперечив. Але не виглядало, щоб Богольтові особливо на цьому залежало.

— Айно, — вів далі, — вкупі мандрувати веселіше, як я казав. У такій компанії відьми́н теж придасться. Околиця дика й відлюдна, якщо так вискочить на нас емпуза або плавтиця, або стрига, то може нам клопоту наробити. А як буде Геральт в околиці, то клопоту не буде, бо то його спеціальність. А дракон — не його спеціальність. Правда?

Знову ніхто не підтвердив і не заперечив.

— Пан Три Галки, — продовжував Богольт, подаючи бутель краснолюдові, — разом із Геральтом і цього мені досить за поруку. То хто ж вам перешкоджає, Ніщуко, Кузько? Вже ж не Горицвіт.

— Горицвіт, — сказав Ярпен Зигрин, передавши бутля бардові, — завше причепиться, як щось цікавого діється, і всі знають, що він не поможе, не зашкодить, маршу не сповільнить. Так як реп’ях на псячому хвості. Ні, легіні?

«Легіні», бородаті та квадратні краснолюди, зареготали, трясучи бородами. Горицвіт відсунув капелюшка на потилицю і ковтнув із бутля.

— Оооох, зараза, — охнув, переводячи подих. — З чого ви її женете, зі скорпіонів?

— Одне мені не подобається, Геральте, — сказав Кузька, перебравши у менестреля посудину. — Те, що ти сюди чарівника привів. Тут уже й так як кинеш палицею в пса, то у чарівника трафиш.

— Правда, — втрутився краснолюд. — Кузька добре каже. Той Доррегарай так нам потрібен, як поросяті сідло. Ми ж однедавна маємо власну відьму, шляхетну Єнніфер, тьху-тьху.

— Таак, — сказав Богольт, чухаючи дужий карк, із якого щойно зняв шкіряний ошийник, наїжений сталевими цвяхами. — Чарівників, панове вашмосці, тут забагато. Рівно на двох забагато. І занадто вже вони до нашого Недамира прилипли. Дивіться тільки, ми тутка під зорями, довкола вогню, а вони, панове вашмосці, в теплі, в королівському наметі щось мудрують, як хитрі лисиці, Недамир, відьма, чарівник та Гілленстерн. А Єнніфер найгірша. І сказати вам, про що вони мудрують? Як нас довкола пальця обвести, он що.

— І сарнину жеруть, — понуро докинув Кузька. — А ми що їли? Бабака? А питаю вас, бабак — то що? Щур, не інакше. То й що ми їли? Щура!

— Марниця, — сказав Ніщука. — Невдовзі скуштуємо драконячого хвоста. Нема ліпшого за драконячий хвіст, печений на вуглі.

— Єнніфер, — вів своє Богольт, — баба бісова, злобна і язиката. Не те, що твої дівчатка, пане Борч. Отії тихі та милі, о, гляньте, сіли при конях, шаблі гострять, я повз них ішов та й зажартував, то вони всміхнулися й зубки вищирили. Так, їм я радий, не те що Єнніфер — та щось крутить. Кажу вам, пильнувати треба, бо лайно вийде з нашої умови.

— Якої умови, Богольте?

— Що, Ярпене, скажемо відьми́нові?

— Не бачу протипоказів, — мовив краснолюд.

— Горілки вже нема, — докинув Кузька, перевертаючи бутель догори дном.

— То принеси. Ти наймолодший, пане-вашмосцю. А умову, Геральте, ми намислили, бо ми не наймити які чи платні пахолки і не буде нас Недамир на дракона посилати, кинувши пару золотих під ноги. Правда така, що ми впораємо дракона без Недамира, а Недамир без нас не впорає. То ми й поставили справу чесно, — ті, що в рукопашний бій підуть і дракона поб’ють, половину скарбу забирають. Недамир, з огляду на рід і титул, чверть бере, так чи інакше. А решта, якщо помагатиме, ту чверть, що зосталася, поділить між собою порівну. Що ти про це думаєш?

— А що про це Недамир думає?

— Не сказав ані так, ані ні. Але краще хай не величається, дітвак. Я ж кажу, сам він проти дракона не піде, мусить вдатися до фахівців, себто нас, Рубачів, та Ярпена з його легінями. Ми, а не хтось інший, зустрінемось із драконом на відстані довжини меча. Решта, в тому числі також чародії, коли чесно допоможуть, поділяться чвертю скарбниці.

— А кого ви, окрім чародіїв, прилічуєте до решти? — зацікавився Горицвіт.

— Уже ж не дармограїв і не віршокрутів, — зареготався Ярпен Зигрин. — Включаємо тих, що попрацюють сокирою, а не лютнею.

— Ага, — промовив Три Галки, дивлячись у зоряне небо. — А чим попрацює швець Козоїд та його галайстра?

Ярпен Зигрин сплюнув у вогнище, пробурмотів щось по-краснолюдськи.

— Міліція з Голополя ті дідьчі гори знає і за провідників служить, — тихо сказав Богольт, — тож справедливим буде допустити їх до поділу. Однак зі шевцем річ трохи інша. Бачте, недобре буде, як хамство набереться переконання, що лишень дракон в околиці покажеться, то, замість уміючих людей кликати, можна йому ось так собі трутизни підсипати та й далі з дівками тинди-ринди у збіжжі. Якщо такий спосіб дій пошириться, то ми з торбами підемо. Що?

— Правда, — додав Ярпен. — Тому, кажу вам, того шевця мусить якийсь нещасливий випадок спіткати, перш ніж він, бий його коцюбою, до легенди втрапить.

— Як має спіткати, то й спіткає, — впевнено сказав Ніщука. — Залиште це мені.

— А Горицвіт, — підхопив краснолюд, — обробить йому гузицю в баладі, обсміє. Щоб йому були ганьба і сором, на віки віків.

— Ви