Читати книгу - "Історія Лізі"

які мали так багато сказати одне одному. Невролог, з яким вона набралася мужності поговорити, сказав, що забуття навколо травматичної події — норма людської поведінки, що люди, яким щастить пережити таку подію, часто відкривають, що на плівці їхньої пам’яті те місце випалене й там немає нічого, крім чорної плями. Ця пляма може розтягтися на п’ять хвилин, п’ять годин або п’ять днів. Іноді розірвані фрагменти та образи виринають на поверхню лише через роки або навіть десятки років. Невролог назвав це механізмом захисту.

Для Лізі ця теорія була дуже зрозумілою.

З лікарні вона повернулася до мотелю, у якому жила. То була не дуже гарна кімната — вікна виходили на задній двір, і там не було на що подивитися, крім дощаного паркану, й нічого послухати, крім гавкання десь близько сотні собак, але в ті дні Лізі залишалася байдужою до таких незручностей. Звичайно ж, їй хотілося не мати нічого спільного з кампусом, де підстрелили її чоловіка. І коли вона скинула черевики й лягла на тверде двоспальне ліжко, то подумала: Темрява його любить.

Чи це й справді було так?

Звідки вона могла знати, коли не знала навіть, що це означає?

Ти знаєш. Татовим призом був поцілунок.

Лізі так швидко обкрутила голову на подушці, ніби одержала невидимого ляпаса. Заткнися про це!

Ніякої відповіді… ніякої відповіді… а потім тихо й лукаво: Темрява його любить. Він танцює з нею, як закоханий, а місяць підіймається над пурпуровим пагорбом, і те, що було солодким, тепер пахне кислим. Пахне, як отрута.

Вона знову обернула голову назад. А за вікнами мотелю собаки — кожен паскудний пес у Нешвілі, так їй здалося — лунко загавкали, коли сонце зайшло, огорнуте помаранчевим серпневим димом, відкриваючи дорогу для ночі. Коли вона була малою дитиною, мати їй казала, що в темряві немає чого боятись, і, певно, вона казала правду. Їй було завжди весело в темряві, навіть тоді, коли її розпанахували спалахи блискавок і розтрощували перекоти грому. Тоді як її на багато років старша сестра Менда боязко ховалася під ковдрою, маленька Лізі сиділа на своєму ліжечку, смокчучи пальчик і просячи, щоб хтось приніс ліхтарика і почитав їй казку. Якось вона розповіла про це Скотові, й він узяв її за руки й сказав: «Тоді ти будь моїм світлом. Будь моїм світлом, Лізі». І вона намагалася, але…

— «Я був у темряві», — прошепотіла Лізі, сидячи в його осиротілому кабінеті з «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988» у руках. — Ти сказав це, Скоте? Правда ж, ти це сказав?

— Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Ти врятувала мене.

Можливо, у Нешвілі так воно й справді було. Але не в кінці.

— Ти завжди рятувала мене, Лізі. Ти пам’ятаєш ту першу ніч, коли я залишився у твоєму помешканні?

Сидячи тепер із книгою на колінах, Лізі посміхнулася. Звісно ж, вона її пам’ятає. Найсильніший спогад залишився в неї від шнапсу, настояного на перцевій м’яті, від нього в неї була печія у шлунку. А він мав проблему з ерекцією, спочатку в нього нічого не виходило, але потім усе стало добре. Вона тоді думала, що причиною був алкоголь. І лише згодом він розповів, що до неї ніколи не домагався успіху; вона була в нього першою і єдиною, і всі ті історії, які він розповідав їй або комусь іншому про своє божевільне життя в підлітковому сексі, як голубому, так і нормальному, були брехнею. А що Лізі? Лізі дивилася на нього як на незакінчений проект, як на справу, яку треба зробити перед сном. Наглянути за посудомийною машиною, поки вона зчиняє великий шум; замочити на ніч інший посуд; підбадьорити зневіреного молодого письменника, який ще не набув упевненості в собі.

— Коли все було зроблено й ти заснула, я лежав із розплющеними очима і слухав цокання годинника на твоєму нічному столику та завивання вітру зовні, і зрозумів, що я справді вдома, що з тобою в ліжку — це мій дім, і щось невідоме, яке наблизилося до мене в темряві, несподівано відійшло. Воно не могло залишитися. Воно було прогнане. Воно знало, як повернутися, я в цьому не сумнівався, але воно не могло залишитися, і я міг тепер справді заснути. Моє серце було переповнене вдячністю. Я думаю, то було перше почуття вдячності, яке мені довелося пережити. Я лежав там, поруч із тобою, і сльози котилися в мене по щоках і падали на подушку. Я кохав тебе тоді, і я кохаю тебе тепер, і я кохав тебе кожну мить у проміжку між цими моментами. Мені байдуже, чи ти мене розумієш. Порозуміння дуже переоцінюють, бо ніхто ніколи не може почувати себе в достатній безпеці. Тому я ніколи не забуду, в якій безпеці я себе почував, хоч та проява і вийшла з темряви.

«Татовим призом був поцілунок».

Лізі промовила цю фразу тепер уголос, і, хоч у порожньому кабінеті було тепло, вона затремтіла. Їй досі було невідомо, що вона означає, але вона ні на мить не сумнівалася, що пам’ятає, коли Скот сказав їй, що татовим призом був поцілунок, що вона була його першою жінкою і що ніхто не може почувати себе в достатній безпеці: це було саме перед тим, коли вони побралися. Вона дала йому стільки безпеки, скільки могла, але цього виявилося не досить. Кінець кінцем, Скотова проява знову повернулася до нього — та проява, яку він іноді мигцем бачив у дзеркалах та на поверхні води, проява з довгим плямистим боком. Довгий хлопець.

На якусь мить Лізі опанував страх, і вона швидко оглянула кабінет — чи Довгий хлопець не дивиться на неї наразі.

2

Вона розгорнула «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988». Спинка книги хруснула, як пістолетний постріл. Це примусило її здивовано скрикнути, й книга випала з її рук на підлогу. Тоді вона засміялася (дещо нервово, треба визнати).

— Яка ж ти дурепа, Лізі!

Коли книжка впала, з неї вилетіла згорнута газета, жовта й шкарубка на дотик. Розгорнувши ту газету, вона побачила зернисту фотографію з написом під нею, на якій був знятий молодик років двадцяти трьох, що здавався значно молодшим через вираз приголомшеного подиву на своєму обличчі. У правій руці він тримав лопату з короткою ручкою і срібним совком. На совкові були вигравіювані слова, котрі на фотографії не можна було прочитати, але Лізі їх пам’ятала: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА.

Той молодик… можна сказати… втупився в лопату пильним поглядом, і як Лізі