Читати книгу - "Таємні стежки"

— Так, фірми «Гонер».

— Розмір?

— Три чверті.

— Справний?

— Ні. Трохи западають два баси.

— Я можу його побачити?

— Приходьте о п'ятій годині на вулицю Муссоліні, номер дев'яносто два. Я вас зустріну.

— Добре.

— Всього найкращого.

Старик трохи нахилив голову і пішов у бік парку. Ожогін ще деякий час постояв біля газети, вдаючи, ніби читає її. Потім поволі пішов додому. З-за рогу з'явився Грязнов.

— Акордеон знайдено, Андрюшо! — дивлячись у схвильоване обличчя друга, промовив Микита Родіонович і, посміхаючись, ляснув Грязнова по плечу. — Тепер почнемо грати…

V

Денис Макарович біг додому, майже не відчуваючи ніг. Давно так прискорено не билося серце, давно він не відчував такого припливу радості. Біля дверей будинку Денис Макарович зупинився, щоб віддихатись, надав обличчю звичайного зосередженого виразу і, глибоко зітхнувши, відчинив двері.

— Ну й погодка! — сказав він, скидаючи пальто і сідаючи на улюблене місце біля грубки. — В такий день тільки кістки гріти біля вогню.

Пелагія Стратонівна підкинула соняшникового лушпиння в грубку і, грюкнувши дверцятами, зачинила їх.

— Рано від холоду ховаєшся, ще зими немає.

— Нічого не вдієш, старість бере своє! Радий би не скаржитись, та не виходить. — Денис Макарович заходився розтирати коліна долонями рук.

— Не такий вже старий, як наговорюєш на себе.

— Старий, старий! — посміхаючись, заперечив Ізволін. — Як не кажи, а шостий десяток пішов — піввіку з рахунку скидай.

Пелагія Стратонівна слухала чоловіка і в його голосі відчувала хвилювання. Обличчя Дениса Макаровича світилося радістю, зморшки біля очей, завжди такі глибокі, здавалось, розгладилися, і на губах притаїлась ледве помітна посмішка. «Сам усе розповість», подумала вона, вдивляючись в обличчя чоловіка. Але Денис Макарович мовчав. Пелагія Стратонівна відвернулась і почала зосереджено дивитись на полум'я в грубці. Ізволін зрозумів настрій дружини.

— Ну, чого ти, Поленько? — Він устав і ніжно взяв дружину за плечі.

Пелагія Стратонівна подивилася на чоловіка, і їй раптом захотілося розповісти йому про те заповітне, про що думала багато днів сама, що хвилювало її материнське серце:

— Може, візьмемо Ігорка до себе, як сина? Так жаль хлопчика.

Денис Макарович давно помітив, як тягнеться дружина до Ігорка, як гаряче голубить його і по-материнському піклується про нього, йому й самому подобався кмітливий, спритний хлопчина. Але жити було важко. Ізволін ледве перебивався з дружиною, і хлопчику, звичайно, доведеться не солодко. Обережно пояснив це дружині.

— Розумію, — схвильовано відповіла вона, — сама знаю, але люблю його, як рідного…

Денис Макарович прихилив до себе сиву голову дружини, погладив:

— Я теж люблю його, але є й інша причина, Поленько…

— А яка?

— Василя шкода. Хороша він людина, звик до Ігорка, полюбив його. Візьмемо ми до себе хлопчика — залишиться Василь як без рук.

Пелагія Стратонівна замислилась. Чоловік сказав правду: вона забула про Василя. Дійсно, йому самому буде важко. Трудно навіть сказати, хто з них кому більше потрібен: Ігорьок Василю чи навпаки.

— То як же бути? — Пелагія Стратонівна нерішуче подивилася на чоловіка.

— А так і бути, Поленько: піклуватися треба і про того, і про іншого, а розлучати їх не слід. Нехай Ігорьок частіше у нас буває… Підбери йому що-небудь з Льоніної одежини — він зовсім обірвався, а зима вже під самим носом…

На комоді дзвінко цокав годинник. Денис Макарович підніс його до світла — стрілки показували без п'яти п'ять. Він вийшов на ґанок. На вулиці було ще досить людно, але Денис Макарович одразу помітив покупця акордеону, який наближався до будинку: «Не терпиться, мабуть. Раніше, ніж треба, прийшов». І, відчинивши зовнішні двері, він запросив гостя йти за ним.

В голові Дениса Макаровича ще ворушилися сумніви: «Можливо, не від Інокентія? Можливо, щось погане трапилось, а я, дурень, радію…».

На Ожогіна дивились уважні, трохи близькозорі голубі очі. Сиві обвислі вуса надавали обличчю Ізволіна м'якого виразу.

Микита Родіонович кинув погляд на Пелагію Стратонівну, яка стояла в дверях другої кімнати. Денис Макарович помітив це:

— Моя дружина. Говоріть вільно… Від кого ви?

— Від Інокентія Степановича…

— Рідний ви мій! — Денис Макарович кинувся цілувати зніяковілого і не менше, ніж він, схвильованого Ожогіна. — Рідний ви мій! Значить, живий Інокентій Степанович?

— Живий, здоровий і б'є фашистів.

— Тихше! Тихше! — Ізволін підійшов до дверей і потягнув на себе ручку. — У нас тихше треба говорити — сусіди не теє… — Він зробив рукою якийсь невиразний жест.

— Денисе! — докірливо сказала Пелагія Стратонівна. — Та ти роздягни, посади людину…

— Пелагія Стратонівна… Знайомтесь, — квапливо промовив Ізволін, стягуючи з плечей Ожогіна пальто.

Микита Родіонович вклонився і потиснув руку Пелагії Стратонівні.

— Сідайте… сідайте… — метушився Денис Макарович. — Їсти хочете?

— Ні, спасибі, ситий, — відповів Микита Родіонович, з цікавістю стежачи за господарем, якого так сполошив його прихід.

— Коли від Інокентія Степановича?

— П'ятнадцятого вересня.

…Ізволін слухав розповідь Ожогіна про бойове життя Кривов'яза і його партизанів, і перед ним поставав Інокентій Степанович таким, яким він бачив його останнього разу в тривожну червневу ніч. Обнявши на прощання друга, Кривов'яз тоді сказав: «Не занепадай духом, старий. Поборемося з фашистами. Я там, у лісі, ти — тут. Ще подивимося, хто кого! Прийде наш день — зустрінемось. Нехай Поленька тоді такі самі вареники приготує. Поїмо і згадаємо бойові дні».

Ожогін докладно пояснив, з яким завданням з'явилися він і його друг Грязнов у Юргенса. Розповів усе, не криючись, як і рекомендував зробити Кривов'яз.

… Почалося все з того, що партизани Кривов'яза одинадцятого вересня натрапили на двох людей, які йшли в місто. Їх допитали, і виявилось, що вони мають лист до якогось Юргенса. В листі говорилося таке:

«… Надійніших людей (назвуть вони себе самі) у мене зараз немає. Обидва знають німецьку мову, мають родичів у далекому тилу і готові служити фюреру. Тут їх ніхто не знає, вони не місцеві, а тепер про них зовсім забудуть. Ваш Брехер».

Інакше кажучи, два брати-зрадники Зюкіни йшли на службу до німців, і їх характеризували як надійних людей. Партизани вирішили скористатися з цього випадку і послати до німців Ожогіна і Грязнова.

Денису Макаровичу сподобався план Кривов'яза.

— Але становище ваше небезпечне, — попередив він Микиту Родіоновича. — Тут потрібно мати і витримку, і кмітливість, вдень і вночі прислухатись і міркувати, що до чого…

Сутеніло.

— До речі, — згадав Ожогін, — як же бути з акордеоном? Адже він нам і справді потрібний.

Денис Макарович лукаво підморгнув і вийшов у другу кімнату.

Ожогін підійшов до вікна, його погляд зупинився на двох людях, що стояли біля сходів будинку. Один був горбатий, маленький на зріст, другий — вгодований,