Читати книгу - "Зворотний бік темряви"

ушкоджена, ніби нічого й не трапилося. Жодних шрамів на тілі, навіть знаків немає. От і тінь смерті майже щезла з її світлого лику. Наче це просто наклеп якийсь зведений на Птаху, і насправді жодних спроб її вбити не було. Але, переглядаючи óбрази в голові сина, Мара добре бачила, що прокляття таки влучило в Птаху, і якщо й не вбило, то мало скалічити до невпізнання. Хтось жінку врятував. І не просто врятував, а й вилікував. І ось зараз неушкоджена Птаха, впевнена і трохи печальна, стоїть перед нею. Навіть не так. Надто мудра, такою Мара ще ніколи Птаху не бачила. Сталевий блиск в очах. Згадала дурну приказку смертних: те, що не вбиває, робить сильнішими. Ще не знала, чи стала Птаха сильнішою, але іншою – так.

Лишень сьогодні вранці Мара відчула печать смерті на безсмертному тілі Птахи, ледь помітну, яка через кілька миттєвостей також розвіється. Ледве встигла взяти слід. Ні, Мара не стане розпитувати Птаху, хто врятував її, як зцілював та де переховував. Бо хіба безсмертні про таке запитують? Вона тут для іншого.

– Так, Птахо-Славо! Я не з цікавості тебе шукала. Бачу, ти жива та здорова.

– Якщо заради того, щоб когось через мене карати, Маро, то не варто було приходити.

Мара згідливо кивнула головою:

– Інших слів я від тебе й не чекала. Бо ти Птаха. Але… – Жінка тільки на мить перечепилася на слові й продовжувала: – Маю до тебе розмову, і вона тобі може видатися дивною, а намагання бути почутою безглуздим, бо за того, за кого прошу, не повинна просити. Те, що він накоїв, не має виправдання.

– Ти хочеш, щоб я пробачила Стриба? Як? Чому? Тобто ти за нього просиш? Але, Маро, до чого тут ти?

Мара затулила обличчя долонями. Птасі навіть здалося, що та зараз розплачеться. Але це була Мара і вона доволі швидко опанувала себе. Птаха нічого не розуміла. Мовчки спостерігала за Марою, чекаючи пояснень, а та тим часом продовжувала:

– Хочу розповісти тобі дещо про себе. Може, тоді ти мене зрозумієш, бо ти також жінка.

Поруч стояла мертва пластмасова лава. Якби це було дерево, то його вже давно з’їв би час. Але пластик у пласти-ковому мертвому світі продовжував жити.

– Давай сядемо, Маро! Думаю, що ця твоя розмова не дуже коротка. І я слухатиму уважно і постараюся тебе почути. Оповідай.

Жінки сіли, і Мара почала розповідь. Говорила про свого чоловіка Морока-Мора і про сина Стрибога, і про те, як і чому вона пішла від них, і про те, що дуже втішилася, коли раптом її син покохав Птаху. Думала, що він зміниться й не перетвориться на свого батька. І він справді довго залишався нормальним. І Мара тоді дуже пишалася своїм сином, намагалася часто бувати поруч, коли мала час. Вона зараз говорила як любляча мати, а не жорстока та справедлива Повелителька Смерті, Володарка Перемінників.

Птаха слухала уважно. Після Біловоддя, напевне, мало що могло її вразити, і навіть те, що Стрибог син Мари, чомусь не здивувало. Бо в Стриба мала бути мати, крім жорстокого та страшного батька, володаря мороку. Бідний Стрибог не знав своєї матері. На запитання Птахи сумно відповідав, що мати померла, народжуючи його. Батькова легенда… І ось мати-зозуля сидить зараз поруч. Чи засуджувала Птаха Мару? А за що? Безсмертні мають своє призначення і виконують його, бо коли одного разу вип’єш із чари Сварога, то назавжди стаєш чесним виконавцем великої волі творця. І на запитання та заперечення не маєш права. І такого права не мала Мара, не мала Птаха і не буде мати Мальва, коли врешті вип’є з чари, приготованої для неї Сварогом. Чи розуміла Птаха Мару? Наразі ще ні.

Мара гарячково вхопила Птаху за руки і благально зашепотіла:

– Ти пробач, будь ласка, Птахо! Пробач нам. Насамперед мені пробач.

Мара низько схилила голову, і Птаха відчула вологість на своїх руках. Мара плакала. О Свароже! Боги також плачуть. Дивилася здивовано згори вниз на знічену та змалілу постать великої Мари.

– Не треба, Маро! Ти ж велика Повелителька. Не гоже тобі плакати. Не смій! Не вибачайся, ти не мусиш вибачатися, бо нема за що. Стрибог сам зробив свій вибір. Ніхто його не силував до цього.

– Є за що, Птахо. За сина. Він ледве тебе не вбив. І я також у цьому винна, бо покинула його маленьким на поталу батьку-покручу. Тому він таким і став. Але він, він… Ох, серденько, в душі він не батько. Він кращий. Він мій син! Ти ж його знаєш, Пташко! – Мара так і говорила, опустивши голову, ховаючи очі.

Голос звучав приглушено. Кожне мовлене слово давалося Марі важко, наче вона наковталася каміння і зараз випльовує його разом зі словами.

Птаха майже силою підвела голову жінки:

– Ох, Матінко-Маронько! Перестань себе картати. Твій син давно вже виріс. І сам обирає, яким бути. Я жива! Бачиш? І не проси прощення, бо воно не потрібне. Я твого сина майже відразу простила. Так, він міг вчинити по-іншому. Повірити, довіритися, але не зробив цього. І ти тут ні до чого. А знаєш, зрештою, певне, я й сама трохи в усьому винна. Змусити крота любити небо – чи це не занадто? Шукати зорі під землею – хіба не збоченство? Їх там просто нема. Вивела крота на світло – і що? Крота просто почало млоїти від висоти та світла, і він захотів додому, під землю.

Птаха вмовкла, наче щось обмірковувала.

– Так, Пташко, я передбачала, що все може й так закінчитися, – сумно промовляла Мара. – Ти така чиста, а він… Він. Ох, леле! Але ж він має в собі і від мене багато, я ж його мати.

– Він ніколи не був світлим, Маро, ніколи не став би ним, і ти це добре знаєш. Він завжди залишався собою, і за це його у нас одні боялися, але більшість поважала. Я навіть не дорікатиму тобі, чому раніше не відкрилася мені, чому при народженні Мальви втаїла від мене Стрибове батьківство. Очевидно, ти правильно вчинила, бо дурна ревність могла тоді приглушити в мені почуття обов’язку перед творцем та великою Берегинею Рожаницею. І можу навіть зрозуміти те, яким чином ти заманила мене у світ Сарматок через сон, щоб я тобі допомагала.

– Заманила? – Мара здивовано дивилася на Птаху. – Я тебе не заманювала у цей світ. Я вважала, що ти маєш у ньому певні обов’язки, тільки й усього. І скажи, до