Читати книгу - "Зло не має влади"

Я вийшла на центральний майдан та зупинилася перед Храмом Обіцянки. Я встигла забути, який він великий. Яскравий купол майже не потьмянів за минулі роки, зараз він виблискував червоним і золотим, відбиваючи призахідне сонечко.

Але ж королівську обіцянку давно виконано. Чому й досі цей Храм стоїть?

Широченну браму було відчинено. Входу ніхто не стеріг. Я зійшла на кам’яний ґанок; просто на сходах було висічено якісь слова. Я придивилася.

«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».

Вуха мої, а не очі сказали мені, що всередині нема нікого. Там панувала особлива тиша дуже великого приміщення, пахло пилом і вологою, було зовсім темно. Я замружилася, закликаючи нічний зір, а коли розплющила очі, вся величезна зала постала переді мною в сіро-брунатному світлі — без барв, але дуже виразно. Я могла розрізнити кожну плиточку на мозаїчній підлозі, кожну краплю вологи на бронзовому свічнику. Це дійсно був музей, і я зроду не бачила нічого подібного.

У центрі височів макет палацу — точний, у найдрібніших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один із них я впізнала: повз руїни, що подекуди встають із піску, йшов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні. Це Королівство в дорозі, а на чолі його — Оберон; мені страшенно схотілося побачити короля просто зараз.

Я придивилася. Раніше, коли гобелен висів у палаці, він мав кращий вигляд. Зараз нитки потьмяніли, подекуди розкуйовдилися, гобелен здавався вологим. Я пам’ятала, що колись обличчя короля виткали в дрібних деталях, а тепер його й розібрати не вдавалося. Може, це тому, що я дивилася нічним зором?

І на інших гобеленах був літопис того давнього походу: як ми їхали повз озера та поля, як ішли лісом і які на нас кидалися хижі тварини. Для Королівства це стало історією, адже звідтоді спливли роки; для мене все це було зовсім недавно. Я навіть не встигла до пуття подорослішати.

Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за музей, де так вогко?!

А по тому я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет — у музеї Того, Що Варто Пам’ятати?

До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, скліпуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля — вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів…

А потім я побачила свій посох.

Колись мені його подарував Оберон — видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в Музей — не своїм портретом помилуватися.

Я прийшла по свою зброю.

Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася — у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно.

Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару — дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом.

Я простягла руку, взяла свій посох і відразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з Храму-Музею, зупинилася на сходах, озирнулась; по тому начебто мене під лікоть штовхнули — я обернула посох навершям на захід…

Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся та ледь не випав із рук.

* * *

Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє мужичків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камінчику, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався прийняти вузол із одягом. Я вдарила посохом — зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.

Той, що був зовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайника, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, виніс і раму на широких плечах, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла підпалити цьому другому штани — коли він звертав за ріг.

За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом…

Якби Оберон залишився в місті — хіба таке було б можливе?

* * *

Ось де виявилося повно люду — перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королівства та ополченці з сусідніх сіл. Тут зібралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свій дім замість того, щоб дати драла. Загін грабарів із лопатами кудись вирушав під командуванням мого старого знайомого — канцлера. Гачконосий не помітив мене. Він усім своїм виглядом демонстрував, що застарий для військових операцій і, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.

Я ледь проштовхалася до замкової брами, й тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі:

— Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда, він знає про вас? Йому вже доповіли?!

Йому не доповіли. Тому коли я стала — в джинсах і з посохом — на порозі його кабінету, він ледь столу не перекинув, так рвучко підхопився.

Він теж постаршав. От лихо! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, нянькав сина… А тепер він відростив бороду та неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чоловік.

— Ліно! Це точно ти?

Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:

— Ви вільні. І зачиніть двері!

Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.

— Це справді ти? — повторив він вимогливо.

— Це я. Не мара, не привид.

— Звідки ти взялася?

— Мене привів