Читати книгу - "Із Росії з любов'ю"

Та він усе те якось перетерпів, і коли дійшла черга до технічних предметів, справи покращали. Він швидко опанував основи кодування та шифрування, бо це його цікавило. Непоганих успіхів домігся і в справі зв'язку, а також швидко схопив суть мистецтва встановлення й розриву контактів, кур'єрських таємниць та обладнання схованок для передачі інформації. Відмінні оцінки він одержував і з оперативної роботи на місцевості, коли кожен із курсантів мусив спланувати й здійснити фіктивне вбивство у приміській зоні чи в сільській місцевості поблизу Ленінграда. Зрештою, коли настала пора складати іспити на «пильність», «обережність», «передусім — безпека», «розважливість, хоробрість й холоднокровність», він дістав найвищі оцінки в усій школі.

У рапорті, надісланому до СМЕРШу наприкінці року, відзначалося:

«Політична цінність — нуль. Оперативна цінність — відмінна». Власне, такі висновки й хотіли почути в отделе 2.

Наступний рік разом лише з двома іншими іноземцями він провів серед кількох сотень росіян у диверсійно-терористичній школі, що містилася в Кучіно під Москвою. Гранітський тріумфально закінчив курси дзюдо, боксу, важкої атлетики, фотографування і радіосправи під загальним керівництвом батька сучасного радянського шпигунства полковника Аркадія Фотоєва. Наука завершувалася курсом із стрілецької зброї, інструктором якого був сам підполковник Микола Годловський, радянський чемпіон із стрільби з гвинтівки.

Того ж року за ним, без будь-якого попередження, двічі приїздила машина МДБ. Обидва рази вночі, коли на небі сяяв повний місяць, Гранітського відвозили до однієї з московських в'язниць, де він, напнувши чорну, відлогу, здійснював смертну кару за допомогою різної зброї — шворки, сокири, автомата. Перед тим у нього записували електрокардіограму, вимірювали кров'яний тиск та брали інші медичні аналізи. Все це і в такій самій послідовності робили й під час страти, й після того, як усе закінчувалося. Про результати аналізів і висновки його ніколи не повідомляли. Це був гарний рік, і він відчував задоволення від такого життя.

У 1949 і 1950 роках Грантові дозволили у складі оперативних груп (їх ще називали «аванпости») брати участь у кількох дрібних операціях на територіях країн-сателітів. Ці групи відбивали печінки, а то й просто ліквідовували російських шпигунів або місцеві шпигунські кадри, на які падала підозра в зраді чи інших відхиленнях од визначеної лінії. Такі обов'язки Грант виконував чисто, точно й тихо. Хоча за ним невідступне стежило недремне око, воно так і не спромоглося зафіксувати найменшого відхилення від інструкцій та наказів Центру чи виявити якісь вразливі риси його характеру чи прогалини в технічній майстерності. А могло бути й інакше, якби він діяв самостійно, виконуючи так зване «соло», в період повного місяця. Та керівники, усвідомлюючи, що в такому разі він перебуватиме поза їхнім чи його ж власним контролем, вибирало для операцій тільки безпечні дати. Місячний період залишали тільки для різницької роботи у в'язницях, яку йому час від часу надавали як винагороду за успішну операцію.

У 1951 і 1952 роках цінність Гранта повною мірою визнали й на офіційному рівні. Після блискучої роботи в Східному секторі Берліна йому надали радянське громадянство і воднораз підвищили платню до симпатичної суми в п'ять тисяч карбованців на місяць. Того ж таки 1953 року йому присвоїли звання майора з правом на пенсію. Вислугу почали рахувати ретроспективне, починаючи від того дня, коли відбувся перший контакт із «полковником Борисом». А ще йому виділили віллу в Криму, і на додачу приставили двох охоронців — для того, щоб його захищати, і для того, щоб охоронити від спокуси стати «приватним відлюдником» — так мовою МДБ називали зраду. А найголовніше, мабуть, те, що раз на місяць його відвозили до найближчої в'язниці, де він діставав право задовольняти свою спрагу до страт.

Друзів у Гранта, певна річ, не було. Кожний, хто цього чоловіка знав, ненавидів його, або боявся, або заздрив йому. Навіть професійних знайомств, які часом заміняли дружбу в тому обачному і поміркованому світі радянської казенщини, у нього також не було. Та якщо він і помічав такі факти, то не брав їх до уваги. Хто справді викликав у нього цікавість, то це його жертви. Все інше він ховав у собі. І цей його внутрішній світ був густо заселений збудливими думками.

Звісно, у нього ще був СМЕРШ. Ніхто в Радянському Союзі, якщо він на боці СМЕРШу, не мусить турбуватися про друзів чи взагалі про будь-що, крім чорного крила СМЕРШу в себе над головою. Невиразні думки про це виникли у Гранта, коли підхоплений радарним променем літак заходив на посадку в аеропорту Тушино, якраз на південь од червоного сяйва, що ним і була Москва.

Головний кат СМЕРШу, а відтак і всього Радянського Союзу, він, Грант, був уже на верхівці свого дерева. Чого ще він міг бажати? Подальшого підвищення? Більшої платні? Нових золотих витребеньок? Відповідальніших завдань? Кращої техніки? Здавалося, в світі вже не було нічого такого, чого варто прагнути. Хіба, може, десь в іншій країні є чоловік, про якого він ніколи не чув, якого слід усунути перед тим, як він здобуде верховну владу?

Розділ 4

Повелителі смерті

Офіційна організація Радянського уряду СМЕРШ оперує як удома, так і за кордоном. У 1955 році в ній працювало сорок тисяч чоловіків і жінок. СМЕРШ — це скорочення від слів смерть шпионам. Цією назвою користуються лише її працівники та радянські офіційні особи. Жодному з членів суспільства, який сповна розуму, навіть на думку не спаде, щоб ця назва злетіла з його вуст.

Штаб-квартира СМЕРШу містилась у величезній і потворній сучасній будівлі на улице Сретенка. Підходячи на цій широкій і похмурій вулиці до номера тринадцять, люди втуплюють очі в землю і поспішають далі, ніби й не помічаючи двох вартових з автоматами обабіч широких сходів, які ведуть до величних подвійних дверей з броньованими стулками. А якщо перехожий похопиться вчасно, то непомітно перейде на протилежний бік вулиці.

Керують СМЕРШем з величезної світлої кімнати на другому поверсі, що її стіни, як і в усіх інших урядових кабінетах світу, пофарбовано в блідо-оливковий колір. Навпроти звуконепроникних дверей — два широкі вікна, з яких видно задній двір. Підлогу надійно встеляє барвистий кавказький килим найвищої якості. У лівому кутку бовваніє масивний дубовий стіл, накритий червоним оксамитом, а на ньому — товста скляна плита. «Вхідні» й