Читати книгу - "Пес на ім'я Мані"

Мані більше не мордував мене зволіканням і почав свою історію:

— Якось Дарил сам розповів історію свого успіху, а я підслухав. Усе почалося тоді, як одного разу восьмирічним хлопчиком він захотів піти в кіно, а що не мав грошей, то постав перед вибором: попросити їх у батьків чи заробити самому. Дарил обрав другий варіант. Він приготував домашній лимонад, щоб на розі вулиці продавати його перехожим. То був дуже морозний зимовий день, ніхто не купував у нього напою, за винятком двох людей — його мами і тата.

Тоді ж йому трапилася нагода поспілкуватися з одним дуже успішним бізнесменом.

Коли Дарил розповів йому про свою невдачу, бізнесмен дав йому дві важливі поради: «По-перше, намагайся вирішувати проблеми інших, тоді неодмінно заробиш багато грошей. А по-друге, завжди концентруйся лише на тому, що ти знаєш, можеш і маєш».

То були дуже корисні підказки, бо ж існувало чимало речей, які не під силу маленькому восьмирічному хлопчикові. Отож Дарил блукав вулицями і міркував, які ж людські проблеми він зумів би зі своїми можливостями вирішити.

Справа непроста. Жодна слушна ідея не спадала малому на думку. Та одного дня тато мимоволі спрямував його у правильне русло. За сніданком він попросив сина принести газету. А треба сказати, що листоноші в Америці залишають газети у спеціальній трубі, почепленій на паркані перед будинком. Якщо ж господар, загорнувшись у домашній халат, захоче почитати за сніданком газету, доведеться йому вийти з теплої хати у вітер та негоду, щоб забрати її з вулиці. Здебільшого від будинку до паркана лише двадцять чи тридцять метрів, але долати їх часто буває не надто приємно.

Доки Дарил бігав за газетою для тата, у його голові зродилася ідея. Ще того самого дня він обійшов сусідів і запропонував лише за один долар на місяць щоранку підсовувати їхні газети їм під двері. Більшість погодилися. Незабаром у Дарила з’явилося понад сімдесят клієнтів. І коли через місяць він зібрав свою першу платню, то почувався на сьомому небі від щастя.

Так, він був щасливий, але не задовольнився досягнутим і взявся шукати нові можливості для заробітку.

Раз скуштувавши успіху, Дарил рвався уперед. Він запропонував своїм клієнтам виставляти за двері помешкання мішки зі сміттям. За ще один долар на місяць хлопчик щоранку відносив їх до смітника. Дарил доглядав за домашніми улюбленцями, стеріг будинки, поливав квіти, але ніколи не працював за погодинну оплату — за власною схемою він міг заробляти набагато більше.

Коли Дарилові виповнилося дев’ять років, він навчився користуватися татовим комп’ютером та складати рекламні програми. Тоді ж хлопчик почав записувати винайдені ним способи заробляння грошей. А що він невтомно вигадував щось нове, скоро назбиралася поважна добірка ідей. Мама допомагала синові вести бухгалтерію, щоб він не забував, коли і від кого забирати платню.

Дарил залучив до справи й інших дітей, які йому допомагали, а взамін одержували половину від його заробітку. Гроші потоком текли до його кишень.

Дарилом зацікавився один видавець і переконав його видати книжку з назвою «250 порад, як дітям навчитися заробляти гроші». Книжка мала шалений успіх, а Дарил у свої дванадцять років утішався славою.

Він став «відкриттям» на телебаченні, його запрошували до участі в численних дитячих шоу. Усі визнавали, що він дуже невимушено поводився перед камерою.

П’ятнадцятирічним підлітком Дарил уже вів власну телепрограму. Тепер він і справді заробляв шалені гроші на телебаченні та на рекламі. Коли йому виповнилося сімнадцять, Дарил уже володів мільйонами доларів…

Мані завершив свою розповідь запитанням:

— Як гадаєш, що стало вирішальним для його успіху?

Я ніяк не могла отямитися — таке неймовірне враження справила на мене розповідь лабрадора. Я вже хотіла сказати, що успіх Дарила визначило телебачення, але ж без публікації книжки він не потрапив би туди. А без вдалих ідей не було би і книжки…

Мані урвав мої роздуми:

— Правильно! Дарил сконцентрувався на тому, що він уміє, знає та має. З цього все і почалося, і цього достатньо, аби дитина заробляла суттєво більше за дорослих. Бо дорослі часто усе своє життя зосереджуються переважно на тому, чого не вміють, не мають і не знають.

— Отже, знову йдеться про самодовіру, — визнала я. — Але чи годиться такий метод тут, у Європі? В Америці дітям значно простіше…

Мані тричі гавкнув.

Я злякалася — Мані майже ніколи не подавав голосу — і сполохано озирнулася. Може, звідкись чигає небезпека? Однак нічого підозрілого не побачила. Раптом я згадала, що тільки-но сказала. Хоч язик собі відкушуй! Я зробила те, чого ніяк робити не можна було: зосередилася на тому, чого не можу і не маю, бо ж не в Америці живу. Але й тут теж, напевно, знайдуться якісь можливості.

Мані вдоволено загарчав.

— Молодець! Ми обоє заслужили собачого печива.

Я, не гаючись, пригостила собаку сухим кормом зі своєї кишені.

Він з насолодою ним похрустів.

Нараз я відчула несамовиту впевненість, що якось таки зумію знайти спосіб, як заробити багато грошей. Я погладила лабрадора по загривку. Йому це подобалося, він замуркотів, наче кицька. А потім ми повернулися додому.

Яким чином мій двоюрідний брат заробляє багато грошей

Після розмови з Мані я впала в глибоку задуму. Лежала на ліжку і міркувала. Надто вже мені хотілося віднайти спосіб заробляння великих грошей. Але як і з чого почати? Те, що вдалося Дарилові, — справжнє диво. Однак він, вочевидь, виняток із загалу. Та й в Америці все простіше. До того ж, Дарил один із тих хлопчиків, яким батьки більше дозволяють… І я, мабуть, ще надто юна… І знову мені згадалися слова Мані про самодовіру. Якщо я більше віритиму у власні сили, справа піде легше. Я ледь знову не потрапила до тієї ж пастки, що й учора, тож швиденько вирішила попрацювати над своїм журналом досягнень. Два пункти, які можна записати до списку вдалих справ, прийшли на гадку відразу:

1. Умію зберігати таємниці.

2. Не опустила рук, коли з мене поглузувала мама.

Я на мить замислилася і згадала ще кілька своїх «успіхів». Занотовуючи їх до журналу, думала про те, чи не знаю когось, схожого на Дарила. Було би чудово поспілкуватися з такою людиною!

Раптом я згадала про Марселя, мого двоюрідного брата, лише на десять місяців старшого за мене. Ми бачилися раз чи двічі на рік. Наскільки пам’ятаю, він завжди був при грошах. Неприємна особа… Ми ніколи не вміли мирно бавитися, але, можливо, тепер він мені допоможе.

Хоч було вже досить пізно, я кинулась йому телефонувати.

На щастя, Марсель ще не спав.

Щойно він зняв слухавку, я відразу, без передмов, виклала йому суть справи.

— Привіт, Марселю! Це Кіра. Мені треба порадитися з тобою. Наступного року я маю намір поїхати за програмою обміну до Сан-Франциско. Для цього потрібні чималі гроші. Батьки не в змозі допомогти, тому доведеться заробляти якось самій.

— Це надзвичайно просто! Але мушу визнати, ти мене приголомшила. Я завжди вважав тебе такою собі дурненькою гускою, яку цікавлять лише ляльки. Тому ніколи й не намагався розмовляти з тобою