Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

Це була зустріч одноплемінників, друзів із стійбища двох родів.

— Що бачили доброго?

— Все добре!

— Що бачили лихого?

— Нічого не бачили!

Мисливці з роду Чорнобурих Лисиць повели сусідів до свого табору. Поблизу берега горіло багаття. Біля нього теж сиділи люди. Двоє з них підсмажували на рожні стегно вбитої козулі. Голодніші ласували сирою печінкою і шматками ще теплого м'яса. Старші розбивали камінням обчищені від сухожилля трубчасті кістки, щоб добути кістковий мозок.

Чорнобурі почали частувати гостей. За їдою обмінювалися новинами. Зустріч з мамонтами всіх зацікавила. Домовлялися простежити за ними, щоб полювати разом.

— Ні! — сказав найстаріший із Чорнобурих.— Хумми підуть далеко. Підуть до Великої криги. Хумми знають: прилетить мошка Зіа-Зіа і набиватиметься в ніздрі. Мошок бояться і хумми. Тепер вони худі, восени будуть жирніші. Пожовкнуть берези, опаде листя, загине мошка, повіє холодний вітер, приповзуть тумани з Великої криги. Тоді повернуться хумми, і горби їхні будуть іще вищі, ніж тепер. Чорнобурі тоді їх підстерігатимуть. Вони розкажуть про все Червоним Лисицям і разом ловитимуть горбатих хуммів.

Чорнобурі розповіли, як вони вислідили табун оленів. Вони ходять за ними вже багато днів. Коли пощастить погнати їх до загону, Червоні Лисиці допоможуть оточити рогатих звірів.

За їдою та розмовами ніхто не помітив, як настали сутінки. Вгорі засвітилися зорі. Табір почав облягатися на ніч. Про всяк випадок запалили багаття. Люди полягали на землі, і вогонь оберігав їхній сон від звірів та лихих поглядів, що приносить вітер.

Стомлені люди міцно поснули, підклавши під голову по оберемку м'якої трави. Тільки двоє вартових лишилися сидіти біля вогнища. Щоб не заснути, вони стиха перемовлялися. Інколи підкидали у вогонь заготовані жмутки хмизу. Довго не спав і Ао. Він сидів, обхопивши руками коліна й відкинувши назад свою красиву голову. Ао вслухався в затаєний шурхіт ночі.

Йому не спалося після всіх пригод та випробувань минулого дня, і він думав про те, що собою являють оті небесні вогники. Ао звик сліпо вірити тому, що розповідали старші родичі. Але про небесні вогники говорили по-різному.

Мати пояснювала йому, що там, на небі, живуть такі ж самі світляки, як і ті, що поблискують теплої літньої ночі під кущами в густій траві на узліссі.

А ось Тупу-Тупу каже інше. За його розповідями, це далекі багаття небесних мисливців. Вони запалюють їх на ніч, коли сідають відпочити після довгого полювання на просторих луках високого неба.

І Ао не знав, чому ж треба вірити.

Літня ніч накрила темним наметом і селище Чорнобурих, і сусідній ліс, і всю долину Кам'яного яру, де мирно спали люди в своїх землянках. Землянки були викопані недалеко від яру і дивилися в нього темними отворами входів. Нижче виступали кам'яні брили вапняків.

Ще темніше було в лісі, що височів за галявиною.

Та літня ніч коротка.

Не встигли люди відпочити, як зі сходу зарожевіло крайнебо, провіщаючи народження нового дня. Світло перекинулось і на правий високий берег, де над водою по осипу ріс низький верболіз.

Дві сірі тіні виповзли з-під кущів і завмерли на місці. Поки вони не рухалися, їх важко було помітити. Раптом вони рушили вперед і темними грудочками сковзнули до самої річки.

Тепер їх можна було розгледіти ясніше. Це були два пухнастих звірятка завбільшки з невеличкого песика. Димчасте хутро літніх шкурок дуже добре маскувало їх у нічних сутінках. Сторожко роздивившись навколо, вони припали до води й почали жадібно хлебтати гарячими вузенькими язичками.

Це були песці, або полярні лисиці. Вони водилися в давнину там, де тепер простилаються чорноземні степи. А північні олені траплялися біля схилів Кримських та Кавказьких гір.

Лисички напилися, підняли мордочки, нашорошили вушка і втягнули ніздрями повітря.

Вітер хитнув тонкі лозинки і доніс сюди далекий, але терпкий дух людських нір. Запахло димом вогнищ, паленими кістками.

Песці жадібно ковтнули набіглу слинку і, глянувши навколо іще раз, кинулись туди, куди кликав їх манливий запах. Вони бігли по берегу плавними стрибками, наче пара сірих нічних птахів, які безшумно шугають над самою землею. Біля гирла Кам'яного яру песці зупинились і прислухалися до журкоту холодного струмка під іще не розталими в яру кучугурами снігу.

Нарешті вони опинилися біля похилого спуску й почали видиратися на високий берег, просто до землянок Чорнобурих.

Песці обережно підкрадалися до селища. Люди ще спали. Але тим дужче манили до себе песців смачні запахи.

На рівному майданчику перед входом до землянок було розкидано багато смачної їжі.

Скрізь валялися кістки. М'ясо на них об'їдене, але на багатьох можна було ще знайти присохле сухожилля та свіжі хрящі. Губчасті частини кісток, просякнуті кістковим жиром, були цілком їстівні. Траплялися й шматки м'яса, кинуті в дні достатку. Біля однієї землянки валялися риб'ячі кишки, голови щук та миньків.

Звірята охоче доїдали покидьки людської кухні. В передранковій тиші гулко лунало чвакання і хрускіт кісток.

Світало. В кущах уже щебетало птаство. Над болотом снувався пасмами туман. Надходив ранок, і свіже повітря ставало майже морозним.

Раптом затріщала і відсунулася заслінка біля входу до одної із землянок. Із темного отвору душної оселі висунулась кучерява голова. За нею показалась тонка постать напівголого юнака, майже хлопчика, з широким хутряним паском на стегнах.

Це був Уа, старший син рудої Уамми і найметкіший з-поміж її дітей. Уа виліз рачки з чорної дірки й роздивився навколо.

— Ф'ю! — свиснув він на песців.

Вони одбігли на кілька кроків і з цікавістю втупили оченята в людину. Уа свиснув іще раз, але песці залишилися на місці й продовжували його розглядати. Тоді хлопцеві стало страшно.

«Може, це перевертні? Може, це чаклуни з ворожого племені Лісових Сов? Чому вони так