Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Музики так розгубились, що не знали, який танець грати, і лише мовчки перезирались один з одним.

— Отямся, адже ми вінчані! — підскочила до Степана Поліна, але той грубо відштовхнув її від себе:

— Іди, не люблю тебе. Лише її кохаю.

— Моє кохання заслужити треба, — посміхнулася красуня.

— Наказуй! — вигукнув Степан.

Злата пустотливо примружилась:

— Піди до хліва, виведи козла та проскочи на ньому вздовж вулиці.

Світлицею прокотився гомін.

— Не смійся наді мною, красуне, — заблагав Степан.

— Я і не думаю сміятись. Це моя умова, а не виконаєш — не бачити тобі мене поки й віку, — капризно тупнула ногою гордівниця.

— Що ж, нехай буде по-твоєму.

Притихлі й спантеличені, гості висипали у двір. Степан випустив з хліва бородатого козла й нерішуче підійшов до нього.

— Ну, сміливіше! Невже ти козла злякався? — засміялася Злата.

Степан обійшов козла, придивляючись, з якого боку до нього краще приступитись. Козел, відчувши недобре, скоса поглядав на хлопця сердитим оком. Нарешті парубок зловчився та стрибнув козлові на спину. Першої миті той остовпів від несподіванки: кому сподобається, щоб його об’їжджали, як коня? Прийшовши до тями, бородатий вирішив, що дешево не дасться. Він шарпнувся вбік і, скинувши невдалого наїзника, показав йому, що роги козлам дані не для краси.

На той час довкола зібрався величезний натовп. Хлопці свистіли й улюлюкали, дівчата верещали, парубки качалися зо сміху, а старі хрестились і хитали головами. Горе-наречений підскочив з землі й подивився на Злату. Вона підбадьорюючи кивнула йому, і парубок вдруге кинувся до козла. Цього разу сутичка тривала довше. Козел крутився як дзиґа, несамовито мекаючи й трясучи головою. Нарешті Степан так-сяк навалився на нього, обхопивши поперек живота й впершись лицем у хвіст. Тут козел розлютився не на жарт. Скинувши «вершника», він пустив у хід і роги, і копита.

— Ех, ти! Простого козла осідлати не можеш, де вже тобі свататись до «козлиної королеви»! Поглянь лише на себе! Тобі в базарний день гріш ціна, і то дорого, — презирливо всміхнулась Злата й пішла геть. А Степан поїхав з міста подалі від ганьби, залишивши Поліну не заміжньою і не дівкою.

Земляки почали уникати гордівниці. Зате до крамниці посунуло багато прийшлого народу. Кожного дня перед дверима магазинчика стояв або віз, або екіпаж, або навіть і карета. Молоді люди, які прочули про небувалу красу дівчини, потяглися звідусіль. Кожен хотів поглянути, чи й справді гордівниця така гарна, як кажуть, а варто юнакам було поглянути на неї, як вони тієї ж миті закохувалися, пропонуючи руку й серце. Одні намагалися привабити горду красуню молодецькою силою, інші — багатством, інші — знатним родом. Кожен сподівався, що саме йому пощастить, але серце гордівниці було холодним, мов лід. Осміяні женихи від’їжджали ні з чим, але дівчина мала таку небувалу красу, що бажаючі здобути її прихильність не переводились.

На той час в королівському палаці принц не знаходив собі місця від нудьги. Треба сказати, що він був дуже гарний лицем, але гульвіса, яких світ не бачив. Придворне життя й багатство вкрай зіпсували його. Цілісінькими днями він пив-гуляв, поки всі розваги йому не обридли.

Якось княжич, найближчий приятель принца, раптом запропонував:

— А чому б нам не поїхати прогулятись? Я чув, у містечку, верст за сорок звідси, є бакалійна крамничка, і дочка хазяїна досить мила особа. Кажуть, вона диво яка гарна, але неприступна, мов айсберг. До неї сватався навіть дехто з придворних, але вона всім відмовила.

Принц зі сумнівом подивився на товариша:

— Що? Якась бакалійниця відмовила придворним? Цікаво на неї поглянути. Переодягнімось і ряженими підемо до цього містечка. Мені не відмовляла ще жодна дівчина. Подивимось, чи встоїть бакалійниця. Треба провчити цю маленьку негідницю.

Молоді гульвіси одяглися бродячими музиками й вирушили в дорогу. Пустивши коней галопом, вони швидко дісталися місця. На порозі бакалійної крамнички жартівники спробували надати серйозного вигляду своїм обличчям і зайшли до магазину. Дзвіночок над входом дзенькнув, сповіщаючи про прихід відвідувачів.

Крамниця була невеличкою й темною. У півтемряві на полицях тьмяно відсвічували банки з джемами, біля стінки стояли мішки з крупою й бочки з оливками й солоними огірками.

У повітрі стояв пряний аромат кориці, перцю й копчені. Словом, це була звичайнісінька бакалійна крамниця. Однак принцу, який звик до розкоші столичних магазинів, вона видалася злидарською й вбогою. Він був упевнений, що вони приїхали сюди даремно: навряд чи в такій дірі зустрінеш красуню, гідну уваги.

Раптом двері до магазину відчинились, і до крамниці зайшов хазяїн. Гульвіси, які сподівалися, що побачать гарненьку дівчину, не могли приховати свого розчарування.

— Що ви хотіли, панове? — ввічливо запитав бакалійник.

— Ми чули, що тут є красуня-хазяйка, — зухвало почав принц.