Читати книгу - "Змій"

Чи це демократія?

Авжеж, це демократія, якщо демократією звати махінації кількох великих могутніх чоловіків, що хабарями та через шлюб володіють іншими. Коли у Венеції тягнуть жереб, на шанси не покладаються; голоси мають вагу лише тоді, коли виборці знають, що голоси буде віддано належним чином. Але хто хоче бути Дожем? Нікчемна церемоніальна посада; чоловік у капелюсі, що живе в позолоченій клітці. Верховний Трибунал, бути трибуном — от де справжня влада! Це знає кожен венеціанець. Навіть мовчазний; навіть жінки.

Незапечатаний лист. Стрічка з прив'язаним перснем запрошує її прочитати, а потім запечатати, коли вона вважатиме за потрібне. Вона відкриває його.

«Шановний Пане, подавець цього листа допомагатиме вам у вашій справі. Будь ласка, будьте до неї люб'язні. Ваш Друг».

Вона оглядає перстень, яким має бути запечатаний лист. На ньому голова лева, що ричить, як дверні молотки до брами Дому Ігор. Вона запечатує лист воском і відкладає його.

У скриньці є також інші речі. Біла маска, яка, на відміну від багатьох масок, що зроблені для жінок, не вимагає тримати її, прикусивши спеціальний держак. Тіна зможе розмовляти, хоча її обличчя залишиться невідомим — дивна емансипація.

Карти Таро: Блазень, Трійка Монет, Валет Мечів, Королева Кубків, Сімка Палиць, Вежа, Жриця, Король Монет. На зворотному боці кожної карти написане ім'я та місце проживання.

Вексель на п'ять тисяч дукатів.

Єдина золота монета. Викарбуване на ній обличчя Тіні не знайоме, а надпис зроблено латиною. А ми знаємо її — як ми її знаємо! — монету зі стародавнього Риму, але з нею немає ні записки, ні пояснення. Яке її призначення? Можливо, воно стане зрозумілим лише по виконанню інших завдань? Ігри, на відміну від життя, мають структуру, закономірність, порядок, що потребує розгадування. Грай, і всі таємниці розкриються.

Тіна відклала монету, запечатала скриньку, задула свічку та лягла спати.

Вона поклала на стіл тисячу дукатів.

Джакамо де Орчело дивиться на них. Що він бачить у цьому гаманці? Кораблі? Скрині з одягом, бочки риби, дорогоцінні прянощі зі Сходу, рабів, зерно? Чи самі лише бочки з вином, які котять по підлозі комори?

Певний час вони стоять, чоловік і дружина, по різні боки золота, і розмовляють обличчями, в яких лютують звинувачення, на які голоси не мали мужності, але зрештою Тіна каже:

— Я відправляюся на три місяці в монастир, молитися. Я вже сама все організувала. До побачення.

І тоді він кричить:

— Шльондра! Блудниця, повія! Звідки в тебе це золото? Де можна взяти ще? — і намагається схопити її за волосся, але вона б'є його.

І це не ляпас долонею, як зробила би пані з дому Орчело, це радше вона сама, єврейська донька, б'є по його обличчю з усієї сили, і коли він падає на спину зі скривавленим лицем, вона опановує себе та каже:

— Якщо хочеш ще, тобі доведеться зачекати до мого повернення.

Він плюхається сідницями на підлогу й на мить ціпеніє від шоку. А потім всередині нього з'являється маленький хлопчик, який плаче, повзе на пузі до її ніг, цілує туфлі та каже:

— Я кохаю тебе, я кохаю тебе, не йди, я кохаю тебе, де гроші? Я кохаю тебе.

Вона відвертається.

Будинок Анджело Селуди знаходиться біля каналу. Його нижні поверхи, за традицією, є місцем бізнесу; середні поверхи призначені для сім'ї, а на верхніх юрбляться слуги, клерки та ремісники, що смиренно вдячні за отримання посади в такого великого чоловіка, як господар цього будинку. Він має власний колодязь (безперечна ознака статусу) і є щось візантійське у візерунках над вікнами, в різьбленні на стінах, в яких надряпані найдрібніші деталі — все це каже, що це старий дім стародавньої родини.

Тіна розглядає будинок з протилежного кінця приватного моста й бачить статуї, що охороняють вхід: Арес і Венера тримаються за руки, створивши над брамою арку. Вона відчуває, як об її ногу треться кішка, зацікавлена її цікавістю; чує рух весел у воді — каналом приплив черговий відвідувач, щоб віддати належне Анджело Селуді.

Їй страшно, але вона зайшла вже занадто далеко.

Вона послаблює тиск сірих рукавичок на пальці й ловить себе на тому, що мугикає мотив, пісню, про яку вважала, що геть її забула. На ній маска; при наближенні до дверей її зупиняють, і коли вона починає говорити, подив і недовіра на обличчях ледачих хлопців з кийками, що причепилися до неї, стають дедалі більшими.

— Мій лист, — каже вона. — Я можу зачекати.

Вона чекає зовні: п'ять, десять, двадцять хвилин. Поки вона там стоїть, ми не бачимо, щоб її ноги рухалися, щоб зігнулася її спина, щоб пальці нетерпляче постукували. Арес і Венера пітніють перед лицем її самовладання.

Хлопець повертається, його обличчя вже