Читати книгу - "Чужі скелети"

Ідучи Жашковом, він переживав двоїсті почуття. Нібито рухався вулицями, знайомими з дитинства, — і не впізнавав їх, хоча насправді за двадцять останніх років містечко мало в чому помінялося. Спочатку Сахновському здалося: варто зараз зупинитися, вийти з машини — і відразу набіжить купа друзів дитинства, просто старих знайомих, почнуть обіймати його, тиснути руки, смикати за вуха, наввипередки тягнути випити з кожним окремо і з усіма разом. Потім із машини взагалі розхотілося вилазити: тут же всі знають усіх, тому нова людина може, навпаки, викликати нездоровий інтерес. Женучи від себе ці дурні думки, Антон вирулив до базару, потім, радше навмання, ніж справді пам’ятаючи дорогу, скерував авто в напрямку вулиці імені Комінтерну — потрібна йому Шевченка мусила бути десь там поруч.

Дивно, але Сахновський справді знайшов потрібну йому вулицю досить швидко, не особливо плутаючи і жодного разу не запитавши дороги. Хоча, по-чесному, плутати в Жашкові особливо нема де, а питати нема кого. Попри те, що він рухався центральною частиною містечка, народу зустрів на своєму шляху не так уже й багато.

Так само відразу впізнав і тітчин будинок. В його дитинстві вона старалася частіше забирати племінника до себе. Взагалі-то історія цієї хати була, як тепер пригадав Сахновський, дещо заплутана. Від самого початку вона належала батькам злощасного Миколи Смерічки. І той привів молоду дружину до батьківської хати. Проте, коли сталася трагедія, свекор зі свекрухою прийшли до невістки в лікарню, попросили пробачення за сина, призналися — завжди знали, який він, та думали, порозумнішає, як одружиться. Тому донечка, на їхню думку, мусить лишитися тут, у хаті. Вони ж давно збиралися виїхати в село, в Острожани, переселитися в хату своїх батьків: свекрові дуже хотілося решту життя спокійно ловити рибу в знаменитих на весь район Острожанських ставках. Тітка Галя була надто кволою, аби опиратися. Тридцять п’ять років тому, за Радянського Союзу, оформити таки оборудки з нерухомістю було складно.

Але зрештою все щасливо завершилося. Аби зовсім уже закінчити цю історію, треба сказати: відсидівши належне, Микола Смерічка повернувся додому і спробував вигнати колишню дружину з хати. Вона зачинилася зсередини, він буянив, і сусіди, батьки тієї-таки Світлани Пимонович, яка прислала телеграму, викликали міліцію. Смерічка, п’яний в клапті та справді тупий, мов дерево, кинувся битися з міліціонерами і на свою біду зламав одному носа. За напад на працівників міліції при виконанні ними службових обов’язків Смерічка знову загримів за ґрати. Коли вийшов, куди подівся — не знає відтоді ніхто. Та й знати особливо не воліє.

Будинок не був аж таким великим і показним. Хоча занедбаним його теж не можна було назвати. Навіть із вулиці, через новий міцний дерев’яний паркан, Антон бачив, який він затишний, охайний та доглянутий. Про обжитість будинку свідчила, зокрема, широка бетонована під’їзна доріжка, яка вела від воріт до старенького дерев’яного гаража: колись давно старші Смерічки мали «Москвича». За прямим призначенням гараж не використовували давно. Скільки себе пам’ятав з дитинства Антон, там був звичайнісінький сарай.

Сахновський вийшов із машини, поторсав хвіртку. Відчинено. Зсередини тут хвірток у приватних будинках не зачиняють. Та заходити на подвір’я Антон не квапився. Акуратно причинивши по собі хвіртку, витяг телефон, аби набрати номер сусідки. Та очевидячки, тьотя Свєта, як він колись її називав, чекала на гостя — була вдома, побачила машину і вже спішила назустріч, обтираючи на ходу руки об фартух.

Ровесниця покійної тітки Галі, сусідка та близька її подруга на свої шістдесят і виглядала: бадьора, трошки сивувата жіночка, яку можна за бажання назвати «бабою», тільки вона відразу на це образиться. Аби вже за п’ять хвилин сказати: баба і є. Здоров’я вже не те, але все ж таки лишилося, роблю, роблю, світу білого не бачу… Менш за все Антонові кортіло вислухувати нарікання немолодої жінки на власне життя, хоча він і розумів: якщо таки справді вирішить поселитися тут назавжди або принаймні надовго, спілкуватися з нею хоч як доведеться.

— Антон? — уточнила жінка, мружачи короткозорі очі.

— Правильно. Я б вас теж на вулиці не впізнав, Світлано… Іванівно, здається?

— Мене всі так на базарі й називають — Іванівною, — кивнула вона. — Хочеш — теж так зви, або тіткою Свєтою… Правда, я тобі не тітка… Нічого, що на «ти» відразу?

— Все нормально, Іванівно… Світлано Іванівно, — він не знав, що казати і як узагалі поводитися далі. — Ось, приїхав… Бачте, як воно буває…

— Всяке буває, — погодилася Іванівна. — Бач, модний який… Ясно, вам у Києві нема часу… Що там влада?

— Яка? — несподіване запитання здивувало Антона.

— Наша. Українська. Коли вони там порядок наведуть? А то ніяк не помиряться там у Верховні Раді.

— Чесне слово — не знаю! — Сахновський навіть поклав руку на серце.

— Хіба вам у Києві не видніше?

— Може, комусь і видніше. Мені якось воно не треба…

— А, хай собі! — Іванівна махнула рукою. — То як вирішив, продаватимеш хату? А то я купця знайду, є в мене пара охочих. Чого, хата нормальна, ремонтована, вважай, у центрі… Чи собі під дачу триматимеш?

Сусідка ладна була закидати гостя питаннями і далі, тому Антон, відчувши таку небезпеку, перейшов до справ:

— Почекайте, вона ж не моя ще. Там, здається, півроку треба чекати чи щось таке… ну, папери різні, це мені нотаріус розкаже. Але ключі мені хоч як потрібні. У вас?

— У мене, — кивнула жінка, сягнула в кишеню квітчастого халату і витягла невеличку в'язочку. — Ось, тут два від вхідних дверей, один — оцей — від горища, а ось — від погреба. Приймай, Антоне, хазяйство, — вона помовчала. — Продаватимеш — мене послухай. Я в добрі руки пораджу. Шкода, як хата пропаде. Тут же садок такий, городець є…

Вона