Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

моряки. Кілька чоловік, очищаючи дно кораблів од водоростей, змивали їх водою із шланга, інші взялися зішкрябувати черепашки, а решта людей збирались фарбувати готові судна. Робітників, мобілізованих у місті, було небагато, тому військові моряки і старші хлопчаки теж найнялися ремонтувати кораблі, щоб заробити якийсь гріш.

— На жаль, вони закінчать вчасно, — подумав Павло і глянув на німецькі зенітки, поставлені на даху. А тоді зайшов до майстерні.

Тільки-но розпочали роботу, як до цеху вступив німецький капітан у супроводі румунського лейтенанта і майстра Олару.

— Увага! — вигукнув лейтенант.

Робітники підняли голови, глянули на випнуті капітанові груди. Німець ще молодий. Міцно затиснувши губи, він холодно поблискував моноклем.

— An-fan-gen! — наказав капітан, ритмічними ривками розтуляючи губи, які були немов гумові. Кожен склад лунав наче постріл.

— Починай, — шепнув лейтенант.

Олару відкашлявся, а тоді взявся читати повідомлення, що транспортні судна, яким вони оце роблять загальний огляд, призначені для військового каравану. Ремонт треба закінчити вчасно. Строк — один день.

Слова майстра глухо падали в мертву тишу темного цеху. Люди біля верстатів похмуро мовчали.

— Не забувайте, маршал[5] зобов’язує вас виявити румунську гордість! — гукнув лейтенант, коли Олару скінчив. Він намагався перейняти уривисту вимову німецького капітана, але румунські слова не вкладалися в прусський ритм. — Тепер ви маєте нагоду показати свою відданість батьківщині, трону і вождеві! — Зігнувшись удвоє, віддав честь капітану, який викинув уперед руку і різко гаркнув:

— Хайль Гітлер!

Коли офіцери вийшли, щоб виголосити наказ в інших цехах, Олару почухав собі потилицю.

— Тільки один день? — крикнув Балабан, довгов’язий робітник. Кадик у нього забігав так швидко, наче він проковтнув якусь кістку.

Його підтримало багато голосів, невдоволених важкою працею та карцерами. Але ремствували півголосом: боялися кари.

— Хто думає тут ледарювати, хай викине це з голови! — гукнув Фраціла, почервонівши, і гримнув кулаком по верстату. Наші воюють на фронті, кладуть голови за цей край!

В цеху настала напружена тиша. Ніхто не хотів сваритися з Фрацілою, таємним агентом сигуранци[6]. Носатий, з широкими вилицями, з головою, яка поступово звужувалася догори, наче її хтось сплющив у скронях, він був просто потворний.

— Це правда, — докинув зненацька Павло.

— Чули? — радісно вигукнув Фраціла. — Так, так! Він не чекав, щоб саме Павло підтримав його.

Мунтяну більше мовчав, а Фраціла дуже боявся тиші, а також темряви і людей.

— Наші гинуть на фронті, це правда, — мовив Павло. — Ми вже маємо вбитими понад п’ятсот тисяч..

Робітники щойно вимовлену цифру сприйняли насторожено, бо офіціальні повідомлення ніколи не називали справжніх втрат.

— Брешеш! — заревів Фраціла, зразу ж відмовившись од небажаної допомоги. — Тільки ворог так може…

Та Павло перебив його.

— Будь обережнішим, — сказав він суворо. — Ти називаєш ворогом вождя нашої держави.

Фраціла витріщив очі від подиву.

— Ти збожеволів? — гаркнув він сердито.

— Це ж пан маршал пише в італійській газеті “Стампа”, — пояснив Павло, — що Румунія мобілізувала мільйон солдатів і вже втратила половину. Ти розумієш по-італійськи?

— Я? Ні…

Фраціла розгублено озирався навколо. Балабан уважно слухав, Олару чухав потилицю, а інші мовчки дивились один на одного. І всі ненавиділи агента.

— Жаль, я б тобі дав почитати, — мовив Павло. — Ця газета продається в усіх кіосках…

— Ми румуни чи ні? — враз вигукнув Фраціла, вхопившись за це слово, як потопаючий за соломинку. — Ми, ми, — крикнув, б’ючи кулаками себе в груди, — “розп’яті богом між ворогами”, як казав наш пан маршал… Ми румуни! Своєю пожертвою підтримуємо народ, браття! Помремо, чорти б нас забрали, але в наших молодих серцях…

— Хай тебе чорт візьме! — пробурчав Балабан. — То кажеш, що маршал — ворог народу, а то хочеш, щоб ми вмирали…

Напруження розвіялось. Робітники посміхалися собі у вуса, а розгніваний Фраціла махнув руками і вискочив у браму.

— Вже побіг до лейтенанта, — мовив хтось. І одразу всі розійшлися на місця, приглушено обмірковуючи розпорядження.

Балабан підступив до Павла.

— Піди до Фаніки. Хай дає тривогу! — шепнув йому хлопець.

Той ще трошки попорався біля верстата, а тоді поспішив до брами.

— Ти куди? — спитав його Олару.

— Туди, куди й король ходить пішки, — відповів довгов’язий.

Павло провів його очима і мимоволі посміхнувся, бо дуже підходило його товаришеві по цеху прізвище Балабан. Ніхто не зумів би так смішно розмахувати руками та викидати ноги, як оцей хлопчина, на диво сильний для свого незавидного тіла.

В котельному цеху стояв оглушливий гуркіт. Балабан заглянув у величезний котел і, побачивши товстого Фаніку, шепнув йому:

— Тривога!

— Добре, заходили й до нас, — стиха відповів Фаніка. І, наче нічого й не сталося, вистукував у стінки котла.

Та через якийсь час вийшов, кинув своєму учневі:

— Побіжи, Луко, до механіків. Скажи дядькові Шербану — тривога!

Хлопчак посміхнувся, наче йшлося про якусь витівку. Він був невисокий на зріст і такий худий, що тільки великі очі здавалися живими на блідому, передчасно змарнілому лиці. Шморгнувши носом, хлопець поволі попрямував у глибину цеху.

— Та швидше, ледащо, не чуєш? — гукнув йому вслід Фаніка.

Лука помчав, як стріла, відчинив браму і вибіг надвір.

— Вже посварився з жінкою наш дядько Фаніка, — мовив хтось з робітників.

— Це правда, Фаніка?

— Та буває, друже…

Чоловічок спокійно вистукував у своєму котлі. Іншим разом він сказав би щось дошкульне тому, хто любив посміятися з нього, згадуючи Марію. Та зараз вдав, ніби нічого не чує- Одружившись місяць тому, Фаніка, чоловік