Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Кашу зварити можна.

— Інтаре… — Сорот тільки руками розвів. — Ти що, на кухні вашій це поцупив?

— Ага. Не хвилюйся, шановний, від хазяїна не убуде, — Інтар, особливо не запитуючи дозволу, відшукав у кімнаті казанок і глечик для води, майже порожній, збігав униз, де у дворі був колодязь, води набрав, казанок сполоснув, повернувся назад і поставив на вогонь воду для каші.

— Моторний ти, — Сорот уважно прислухався до рухів хлопчика, — спасибі тобі. А скажи, сьогодні…

— Ні, шановний, ніхто про тебе не запитував…

Сорот мовчки кивнув. Потім закашлявся. Сьогодні він здавався ще старішим, ніж учора, здавалося, йому було важко ходити. Хлопчикові стало зовсім паскудно на душі.

— А раптом твої друзі того… ну, не гнівайся, шановний, але вони ж і покинути могли. Вирішити, що годі їм на старого витрачатися… — хлопчик раптом помітив, що долоні в старого дрібно тремтять, і негайно виправив себе, — або щось… і справді затримало їх, і вони ще прийдуть!

Сорот мовчав.

— А де вони живуть?

— Далеко. Майже на іншому кінці міста.

Інтар аж свиснув. Столицю Імперії за день від краю до краю не пройти. От за два дні, мабуть, так… На візку, хіба що, за день проїхати можна, тільки найманий візок у таку далечінь менше золотого коштувати не буде — а звідки в старого золотий? У самого Інтара було накопичено (рахуючи вчорашній базарний день) всього-на-всього два срібняки, та ще шість мідяків — до золотого семи срібних і чотирьох мідних монет ще бракувало, це хлопчик відразу порахував.

— Біля міських воріт, чи що? — перепитав він для певності.

— Так, у тих кварталах. На Гончарній вулиці… А ти чого запитуєш?

— Та я так, просто… А як їх називати, друзів твоїх, шановний?

— Інтаре! — вигукнув сліпий. — Ти часом не податися туди надумав?

— Я? Зовсім ні, я так, із цікавості…

— Інтаре! — Сорот зробився раптом дуже суворим і схожим на матір. — Викинь це з голови.

— Що викидати, там нічого й не було…

— Інтаре! Ти ще замалий сам-один подорожувати Столицею.

Хлопчик зітхнув. Ну так, звісно… Нібито він від матері мало наслухався про карети й вершників, які на широких вулицях мчать нестримно і коли зіб'ють роззяву якого, то вже на смерть… Лякала Івина сина й псами, яких уночі багато хто, особливо в ремісницьких і торговельних кварталах, випускає на вулицю, — порвуть же на шмаття, тільки побачать… Та й уночі в місті просто небезпечно: мало кому в лиху годину трапишся на очі, ще побачиш щось не те або почуєш — і за життя твоє не дадуть і мідяка…

Останніми місяцями до цих страхів додалися ще й викрадачі дітей.

Інтар чудово розумів, лякають його не задля того, аби полякати… Он і Сорот знає, що є чого побоюватися…

Але так же й на вулицю не вийди, бо раптом камінь із даху полетить і голову проб'є! Бувало ж і таке… Он два роки тому одному невдасі вм'ятину в черепі залишив хоча й не камінь, так шмат замороженої яловичини, який господиня відмерзати на підвіконня виставила, а він візьми та й звалися…

А в морі скільки людей щомісяця тоне? Та однаково Інтар купатися бігав щоразу, як нагода траплялася, і аж ніяк не він один…

Коротше кажучи, вирішив про себе хлопчик, вовків боятися — в ліс не ходити.

— А я зовсім і не самотою! — знайшов нарешті, що відповісти.

— Це як? — поцікавився сліпий.

— А от… Знайомий перекупник один туди їде… Він… він усім портовим корчмам і шинкам посуд привозить, горщики там, миски всілякі… Йому платять, замовляють, а він уже привозить, що треба, він там багато бере, так йому й дають дешевше, і хазяям закладів не так дорого, як на базарі, виходить, навіть і з тим, що накидають йому за провіз… От він і їздить на Гончарну вулицю… Саме завтра їхати зібрався! І я б із ним міг, до друзів ваших…

— А ти не брешеш? — похитав головою сліпий.

Інтар відповів не відразу. Знайшов собі справу: пшона у воду, що скипіла, насипати, вкинути дрібку солі й розмішати дерев'яною ложкою. Траплялося, він вередував, коли слід було робити якусь роботу, канючив: «Ну чому я?» — і мати частенько приказувала: «А хто ж, якщо не ти?» Тепер ці слова згадалися, але інакше, без досади на матір і на всенький світ. «А хто ж, якщо не я?»

Хлопчик попорався із пшоном, знову повернувся до Сорота.

— Зовсім не брешу, — сказав він спокійно.

Загалом, так воно й було. Знайомий чоловік існував насправді й за посудом їздив, усе правильно, й Орам у нього не раз горщики та миски замовляв. Та й не він один, адже ті двоє-троє гончарів, які мешкали в портових кварталах, навіть працюючи день і ніч, не змогли б наробити посуду на всіх.

От тільки ні завтра, ні післязавтра перекупник той на Гончарну вулицю не збирався.

Інтар так і не встиг зрозуміти, коли ж йому спало на думку самому туди добиратися, але що він так вирішив — було ясно. Подумаєш, міські ворота… Ну, далеко. Таж у Столиці все, в рідній, не через дрімучі ліси брести доведеться. Впоратися можна, тим більше що й гроші на їжу є…

От тільки що мамці сказати? Інтар не сумнівався: якщо довідається вона, куди син зібрався, заборонить, до спідниці пришиє, кроку з трактиру ступити не дасть. І пояснюй їй потім, що Сорот помре без допомоги… А що помре — хлопчик теж був упевнений, дивлячись на кволого старого. Ну притяг йому