Читати книгу - "Палата №6"

— А як пили! Як їли! А які були одчайдушні ліберали! Андрій Юхимович слухає й не чує, він про щось думає

і сьорбає пиво.

— Мені часто сняться розумні люди і розмови з ними,— каже він несподівано, перебиваючи Михайла Авер'яно-вича.— Мій батько дав мені прекрасну освіту, але під впливом ідей шістдесятих років примусив мене стати лікарем. Мені здається, що коли б я тоді не послухався його, то тепер був би в самому центрі розумового руху. Мабуть, був би членом якого-небудь факультету. Звичайно, розум теж не вічний і минущий, але ви вже знаєте, чому я до нього прихильний. Життя є досадна пастка. Коли мисляча людина досягає змужнілості і доходить до зрілої свідомості, то вона мимоволі почуває себе ніби в пастці, з якої нема виходу. Справді, проти її волі покликано її якоюсь випадковістю з небуття до життя... Навіщо? Хоче вона дізнатися про зміст і мету свого існування, їй не кажуть або кажуть нісенітниці; вона стукає — їй не відчиняють; до неї приходить смерть — теж проти її волі. І ось, як у тюрмі, люди, зв'язані спільним нещастям, почувають себе легше, коли сходяться до гурту, так і в житті не помічаєш пастки, коли люди, схильні до аналізу й узагальнень, сходяться разом і діляться гордими, вільними ідеями. З цього погляду розум є насолода .незамінна.

— Цілковита правда.

Не дивлячись співрозмовникові в очі, тихо і з паузами, Андрій Юхимович далі говорить про розумних людей та розмови з ними, а Михайло Авер'янович уважно слухає його і погоджується: "Цілковита правда".

— А ви не вірите в безсмертя душі? — раптом питає поштмейстер.

— Ні, шановний Михайле Авер'яновичу, не вірю й не маю підстав вірити.

— Признатися, і в мене є сумнів. А хоча, проте, в мене є таке почуття, начеб'го я ніколи не помру. Ой, думаю собі, старий хрін, помирати пора! А в душі якийсь голосочок: не вір, не помреш!..

На початку десятої години Михайло Авер'янович іде додому. Надіваючи в передпокої шубу, він каже, зітхаючи:

— Однак, в яку глушину занесла нас доля! Найдосад-ніше, що тут і помирати доведеться. Ех!..

VII

Провівши приятеля, Андрій Юхимович сідає за стіл і знову починає читати. Тишу вечора і потім ночі не порушує жоден звук, і час, здається, спиняється й завмирає разом з лікарем над книгою, і здається, що нічого не існує, крім цієї книги й лампи з зеленим ковпаком. Грубе, мужицьке обличчя лікаря потроху освітлюється усмішкою зворушення й захоплення перед поступом людського розуму. "О, чому людина не безсмертна? — думає він.— Навіщо, мозкові центри і звивини, навіщо зір, мова, самопочуття, геній, якщо всьому цьому судилося піти в землю і, кінець кінцем, охолонути разом з земною корою, а потім мільйони років без сенсу і без мети кружляти з Землею навколо Сонця. Для того, щоб охолонути й потім кружляти, зовсім не треба витягати з небуття людину з її високим, майже божим розумом, і потім, немов на глум, обертати її в глину.

Обмін речовин! Але яке боягузтво втішати себе цим[ сурогатохм безсмертя! Позасвідомі процеси, що відбуваються в природі, нижчі навіть за людську дурість, бо в ду* рості є все-таки свідомість і воля, а в процесах — анічо^ гісінько. Тільки боягуз, в якого більше страху перед емер-" тю, піж гідності, може тішити себе тим, що тіло його згодом буде жити в траві, в камені, в жабі... Бачити свов безсмертя в обміні речовин так само дивно, як пророку* вати блискуче майбутнє футлярові після того, як розби-* лася й стала непридатною дорога скрипка".

Коли б'є годинник, Андрій Юхимович відкидається на сиинку крісла й заплющує очі, щоб трохи подумати. І зненацька під впливом хороших думок, вичитаних з книги, він кидає погляд на своє минуле й сучасне. Минуле огидне, краще й не згадувати про нього. А в сучасному те саме, що в минулому. Він знає, що в той час, коли його думки кружляють разом з охололою Землею навколо Сонця, поряд з лікарською квартирою, у великому корпусі нудяться люди в хворобах і фізичному бруді; може, хто-небудь не спить і воює з нужею, хто-небудь заражається бешихою або стогпе від туго затягнутої пов'язки; може, хворі грають в карти з сиділками й п'ють горілку. У звітному році було обдурено дванадцять тисяч чоловік; вся лікарняна справа, як і двадцять років тому, побудована на крадіжках, чварах, плітках, кумівстві, на грубому шарлатанстві, і лікарня, як і перше, являє собою установу неморальну й дуже шкідливу для здоров'я жителів. Він знає, що в палаті № б, за ґратами, Микита б'є хворих і що Мойсейко щодня ходить по місту і жебрачить.

З другого ж боку, йому чудово відомо, що останніх двадцять п'ять років з медициною сталася казкова зміна. Коли він учився в університеті, йому здавалося, що медицину скоро спіткає доля алхімії й метафізики, а тепер, коли він читає ночами, медицина зворушує його і збуджує в ньому подив і навіть захоплення. Справді, який несподіваний блиск, яка революція! Завдяки антисептиці роблять операції, що їх великий Пирогов вважав неможливими навіть іп Бре 1. Звичайні земські лікарі наважуються робити резекцію колінного суглоба, на сто розтинів черева один тільки випадок смерті, а кам'яна хвороба вважається за таку дрібницю, що про неї навіть не пишуть. Радикально виліковується сифіліс. А теорія спадковості, гіпнотизм, відкриття Пастера і Коха, гігієна з статистикою, а наша російська земська медицина? Психіатрія з її теперішньою класифікацією хвороб, методами розпізнавання й лікування — це в порівнянні з тим, що було, цілий Ельбрус. Тепер божевільним не ллють на голову холодну воду і не надівають на них гамівних сорочок; їх утримують по-людському і навіть, як пишуть у газетах, улаштовують для них спектаклі і бали. Андрій Юхимович знає, що при теперішніх