Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

— А як звали того хлопця?

— Неважливо. Слідчому я взагалі про це не розповіла.

Уявив собі радість Величка, який отримав би подібну інформацію, і задоволено гмукнув.

— А мені чому?

— Не знаю. Думаю, ти хочеш посприяти встановленню істини.

— По-книжному сказано…

— Хіба це не так?

Питання лишилося без відповіді. Алла глянула мені у вічі.

— Ти не думай, що Тетяна була якоюсь хвойдою. Хороша людина була, компанійська. Завжди виручала… Ось тільки нудно жити не хотіла, розумієш?

— Той хлопець точно не міг убити? Вибач, що набридаю, але одна річ — слідчому не сказати, а інша…

— Не міг! — двоє за сусіднім столиком обернулися на нас, Алла зашарілася, заговорила притишено: — Був гріх — подумала на нього, але вбито ще двох дівчат, я зовсім їх не знала, Таня, думаю, теж. А вбивала одна людина… Тільки… Я ж не для друку все це говорила…

Я мовчав, обмірковуючи почуте. Хочеш знайти злочинця — дізнайся все про жертву. З такими, як Тетяна, я зустрічався. Про них розповідають анекдоти, поширюють плітки, але, попри все, ставляться поблажливо. Набити можуть, але холоднокровно задушити, спланувавши все наперед — навряд.

— У тебе й далі є намір писати про все це?

— Так. Справу обов’язково спустять на гальмах рано чи пізно, а так нехай хоч трохи почухаються.

Про свої особисті інтереси я вирішив поки що промовчати.

— Коли будеш писати — обмізкуй те, що я розповіла. Таня була гарною подругою. А гріхи — так усі ми не святі, — Алла залпом допила залишки кави. — Я живу у шостій общазі, сорок п’ята кімната. Тримай мене в курсі.

МАНЬЯКА-ВБИВЦЮ МОЖНА СПІЙМАТИ ЛИШЕ З ДОПОМОГОЮ СВІДОМИХ ГРОМАДЯН

Публікація в минулому номері нашої газети матеріалу про трагічні події в студмістечку отримала широкий читацький резонанс. Дзвінки до редакції не припиняються. Одне питання хвилює всіх: «Чи зможемо ми коли-небудь вийти з дому, не трусячись від страху за своє життя?» Справді, поява в місті серійного вбивці — подія, яка переходить усі існуючі межі. Люди мають повне право вимагати від правоохоронців невідкладних заходів.

Ми звернулися за коментарями до начальника міськуправління внутрішніх справ генерал-майора Анатолія Бублика:

— На жаль, інформація у вашій газеті достовірна. Але твердження, що в студентському містечку орудує маньяк-убивця, я вважаю помилковим. Будь-який вбивця психічно неповноцінний, але саме слово «маньяк» вже лякає людей. Іноді вбивці вигідно, що його вважають психічно хворим. Адже він серед нас, отож якщо здоровий прикинувся хворим, йому легше уникнути підозр. Отож хочу закликати громадян до пильності.

— Як далеко просунулося розслідування?

— Це справа під моїм особистим контролем. Скажу більше — вона взята на контроль республіканською прокуратурою. Деякі результати вже є, але, самі розумієте, оприлюднювати їх ми не маємо права.

— Які, на вашу думку, причини вбивства?

— Слідча бригада активно працює в цьому напрямку. Але я закликаю також до співробітництва громадян. Про будь-які свої підозри прохання повідомляти нас.

Інформацію у райвідділі внутрішніх справ Київського району отримати також не вдалося. Одначе були запевняння, що пошуком убивці займаються кращі спеціалісти своєї справи. Хочеться вірити…

«Подальші події викладаю коротко й лаконічно, відмітаючи все зайве, хоча для мене усе це не є зайвим, адже йдеться про мої стосунки з коханою жінкою, першою і єдиною в моєму житті.

Пошляки кажуть у таких випадках: „їхня перша ніч закінчилася крахом“. Я теж пережив подібне психологічне потрясіння, адже з’ясувалося, що як мужчина я потерпів фіаско. Але моя кохана була лагідна зі мною, сльози котилися їй по щоках, і я з жахом помітив — по моїх теж пливуть солоні краплі. Вона сказала мені так ніжно, як тільки могла: „Адже це не головне, правда?"

Я ще сильніше покохав свою дружину, хоча думав, що сильніше вже неможливо. Звичайно, це не головне. Адже це — не кохання, тваринні примітивні інстинкти! І сам вислів „займатися любов’ю" в корені суперечить суті поняття кохання.

І ми вирішили обходитися без цього. Зрозуміло, спочатку мені важко було себе приборкати, і кохана моя дружина сприйняла такий стан речей стоїчно, з обличчям мучениці переносила оті вибухи, і я вкривав цілунками її обличчя, вдячно шепотів слова кохання й ніжності пересохлими губами.

Господь називає це гріхом. Так говорила моя дружина і в хвилини моєї нестриманості часто промовляла молитви. Вона просила у Господа прощення за мене й себе і опісля довго замолювала наші гріхи. Я не настільки релігійний, одначе віра моєї дружини викликала глибоку повагу. „Ми ж не будемо більше? — запитувала вона щоразу. — Адам і Єва щасливо жили в раю, поки не спізнали гріха, і Господь за це прирік їх на страждання". Так, запевняв я її кожного разу, оскільки мені було соромно за свою тваринну пристрасть.

З часом я навчився гамувати в собі потяг до гріха. Я активно взявся за навчання, знайшов роботу в одній фірмі, завантажував себе до краю — і, приходячи додому, ледве спромогався повечеряти і засинав як убитий.

Згодом я помітив, що мою дружину неабияк дратують нахабні самиці, котрі табунами гуляли студмістечком. Розмальовані, безсоромні, вони отримували явну насолоду від гріха, адже вони жили цим. І не чоловіки в цьому винні. Чоловік — раб своїх природних інстинктів, і якщо жінка не буде їм потурати, чоловік поступово вгамує їх. Винні самі жінки, вони дражнять хлопців, розпалюють у них гріховну пристрасть і топчуть своїми гострими підборами те, що святе для моєї