Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було йому погратися, повеселитися, попустувати. Якщо воно хотіло залізти на дерево, до нього несли драбину, але по драбині Ях'я лазити не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер — бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити Ях'я, сипахи[19]і яничари — і горе було тому. хто з лихого умислу чи з недомислу потрапляв охоронцям до рук.

Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев'ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі. Він умів добре писати й читати по—арабсь—ки, знав перську мову, міг напам'ять цитувати великі уривки з Нізамі Гянджеві, Аміра Хосрова і Абдуррахмана Джамі. Вчили малого й математики, географії, історії, музики — і все це він вбирав у себе, мов спрагла земля вбирає дощ.

«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюдніє — не вилюдніє, а визвіріє — то й буде людей мучити… Горе моє…»

Вона дивилася на Ях'ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Болгарка одного разу передала, що живий—здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана»,[20] хоч його там ніхто цього не вчив… Їй несамовито рвалося серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко живий, що Тодорко десь тут, поряд.

Якось захворіла няня Ях'ї і Усті наказали півдня побути біля султаненяти.

Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на спеціальній підставці — книжки.

Вона привітала його за мусульманським звичаєм. Хлоп'як тут же витріщив на Устю свої чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно?

Устя дивилась на нього: «І коли ж то мій Тодорко буде такий уже великий і розумний, як цей хлопець?» І жахнулася: чим скоріше Тодорко виросте, тим швидше турки зроблять з нього яничара…

— Ти з яких країв, жінко? — суворо запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.

Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як звертається до неї на «ти». Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба: «гайван»,[21] «чиркеф»[22] чи ще якось.

— Я з України, — сказала Устя. — Ти не знаєш, що це таке…

— Розкажи мені казку українську, — сказав Ях'я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про вояків.

— У нас багато гарних казок. Тільки не знаю, яку тобі розповісти.

— Розповідай найцікавішу. Ну? Я хочу слухати.

Й Устя почала розказувати про Івана — селянського сина.

Ях'я слухав, не перебивав. І тільки в кінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:

— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших вояків на свою землю.

— А вони й не пускають.

— Хто це не пускає?

— А козаки—запорожці.

— Я виросту і всіх поб'ю. І всю вашу землю завоюю. І буду слухати тільки ваші казки — вони дуже цікаві.

Вперше за півтора року неволі Устя всміхнулася. Диви, яке воно прудке, це мале!

— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — все ще всміхаючись, спитала Устя в султанчука.

— Треба, щоб весь світ був турецьким.

— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі і живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам — ще стільки, хай і вони живуть… Аллах же недаремно так багато народів на світ призвів. Якби він думав інакше, то були б тільки турки — та й усе.

— А з ким би тоді турки воювали? Де б вони рабів собі брали?

— Без рабів довелось би…

Ях'я замислився. Довго сопів носом. Потім сказав:

— Я на тебе розсердився: ти лиха жінка, ти не любиш ні мене, ні мого батька, ні моєї матері… Устя мовчала.

— Я хочу піти погуляти в сад, — сказав по паузі султанчук.

— Там холодно, простудитеся!

— Ага! Так ти мене любиш! — торжествуюче засміявся Ях'я. — Якби не любила, ти б мене пустила в сад, щоб я простудився і вмер.

«Боже, що мені з його смерті? Ну, не Ях'я, так ще якесь там султанча стане на престолі турецькому. У султана тих дітей хтозна — скільки. А царство ж одне!»

— Жінко, скажи, як тебе звуть.

— Устя.

— Устя… Я свого вчителя стрільби називаю «уста».[23] Що ти ще вмієш, Усте?

— Вишивати вмію.

— А що це таке?

— А отак — різноколірними нитками візерунки робити на полотні.

— А ще?

— А ще — жито жати, їсти варити, прати…

— А ще?

— Ще? Танцювати, співати…

— Заспівай, жінко.