Читати книгу - "Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець"

… Від того жіночого голосіння не встиг Василько й схаменутись, як за обрій скотився останній віз з новобранцями. Батько квапливо попрощався на курному шляху, і більше його у селі не бачили.

Чи вбитий на фронті, чи білим світом нудить в австро-німецькому полоні — ніхто того не знає.

Відтоді коней доглядали вдвох: дядько Грицько і підпасич Василько. Невдовзі хлопчика погукали до економа — отримати перший заробіток. Веселий та щасливий вискочив він з контори, міцно затискуючи гроші в кулачку.

— Зачекай-но! — зупинив його дядько Грицько, що стояв на ґанку. — Покажи, скільки грошей дали?

Василько мовчки розтулив пальці. На маленькій долоні лежало кілька мідних монет.

— Сам заробив, обіцяли ще й три пуди хліба. Мати матерії набере. Спідницю пошиє, й мені на штани вистачить…

— Ходімо зі мною, — дядько міцно вхопив Василька за руку.

— Куди? — невдоволено схлипнув підпасич.

— Ходімо.

Дядько Грицько різко сіпнув на себе двері, низько нахилився над столом економа, наскрізь, пронизуючи його холодним поглядом:

— Скільки ти заплатив підлітку за все літо?

— Візьми полічи! — невдоволено кинув економ.

— Нічого там лічити!

— А ти що хотів, щоб я дитині платив, як дорослому? Що від нього — те і йому…

— Він працює разом зі мною. Не спить, збиває ноги, переймаючи коней, а ти йому — копійки, шкуро?

Василько помітив, як зблідло дядькове лице і швидко-швидко затріпотіли повіки над розширеними зіницями очей.

— Ну, ти! Козацького нагая закортіло?

— Ти мене нагаєм не лякай. Я сам з Кубані, то дивись — тобі миттю пельку закрию!

Панок переполошився, тремтливо засунув руку у верхню шухляду стола:

— Може, й помилився. Я теж людина жива… На ось, візьми… — Обережно відсунув подалі від себе гроші.

— І цього мало. Та що з тебе, здирнику, візьмеш, — зневажливо махнув правицею дядько Грицько.

На вулиці він на мить зупинився, порився в кишенях, дістав ще грошей і дав Васильку, щоб він, крім одежі, ще й чоботи купив, бо восени неодмінно слід йому йти до школи…

Спогад за спогадом, а час іде, і шлях коротшає до міста. Ось уже й перша вулиця сусіднього села. Василько дійшов до криниці, яка правила за сільський центр, перетнув здичавілий цвинтар, знову ступив на польову стежку, так нікого й не зустрівши.

Аж раптом: попереду, обабіч дороги, зажовтіла свіжа глина. «Окопи, — зметикував Василько. — Чиї ж вони, денікінців чи наших?»

Якось відразу обважніли ноги, затремтіло в колінах. І вже йшов далі, боячись повернути голову хоча б трохи вбік. Коли минув ряди траншей, страх почав потроху вщухати.

«Чого боятись, нема чого боятись, — намагався заспокоїти себе Василько, — нема чого боятись».

— Стій! — зненацька різонуло по напружених нервах хлопчика. Гул від кінських копит враз накотився на Василька — і, як привиди, виросли перед нього вершники білокозачого роз'їзду.

— Куди, хлопче?

— До міста.

— Туди не можна, — заперечив наймолодший з-поміж козаків.

— То як же, дядечку? Там на мене чекають голодні мати з сестричкою. Я ж їм ось, — торкнувся рукою торбини, — трохи харчу наміняв… — І залився Василько слізьми.

— Облиш дитину, — розчулився літній козак з сивими пухнастими бровами, — хай іде собі…

— Ти що, Платоне, забув про наказ начальства нікого не випускати з села? Ми відпустимо — інші затримають. Ми ж — кордон!

— Та який воно тепер кордон? — посміхнувся старий денікінець. — Он поруч ліс — піди розберись, де там наші, де — червоні.

— Одведемо до штабу, — стояв на своєму молодик. — А там хай папи офіцери вирішують…

А що ти вдієш — похнюпившись, хлопчик потупцював за вершниками.

… У великій хаті, критій новою соломою, на лавці, що стояла уздовж стіни, сиділи офіцери. Перед ними на столі, застеленому скатертиною, стояли пляшки і всякі наїдки.

Підштовхнувши зляканого Василька до світла причільного вікна, молодий денікінець відрапортував:

— Ваше благородіє! Ось натрапили за селом. Ішов до міста.

Полковник Пальчевський, дожувавши котлету, поволі підвівся з-за столу, сердитим поглядом опалив застиглого служаку:

— Кого це ти, Воропаю, дурна твоя голово, мені привів? Язика червоного? До міста йде? Що ж він передасть: що білі наступають? То там, у Києві, це знають…

А потім звернувся до Василька:

— А тобі що — солдатського ременя закортіло? Вештаєшся між окопами… Ану покажи, що в торбині носиш?

Хлопчик, схлипуючи, поклав на припічок шматок жовтуватого сала, посипаного темною сіллю, і хотів діставати пшоно:

— Там, у місті, голодні мати й сестричка. Виміняв ось…

— Чимчикуй собі, поки не стемніло, — скривившись, перебив його Пальчевський.

— Давайте я все-таки допитаю його, — втрутився кремезний білявий офіцер.

Пальчевський у відповідь лише байдуже махнув. Всім присутнім давно відомо, що поручик Дзюба ніколи не знехтує нагодою зайвий раз вислужитися, і тому не звернули особливої уваги на його прохання.

Пропустивши вперед на ґанок Василька, поручик вийшов слідом, гукнув коноводу, щоб той привів двох коней, а коли вони були подані, скочив у сідло, показавши здивованому Василькові:

— Сідай на жеребця — й за мною!

Їхали мовчки. Минули село і чомусь, як примітив спостережливий Василько, звернули в бік міста, але вже іншою дорогою, значно коротшою. Незабаром доїхали до лісу, до якого не встиг дійти хлопчик, затриманий білогвардійцями.