Читати книгу - "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"

— Пане Сатіапал… — відчуваючи щораз більше роздратування, доцент провів рукою по мокрому вбранні. — Де я можу хоча б викрутити свій одяг?

Професор здригнувся:

— Пробачте, пане доцент, я зовсім з’їхав з глузду. Будь ласка, пройдіть он в ту кімнату. На стільці лежить приготований для вас одяг. Він буде на вас тіснуватий, але тут я вже нічого вдіяти не можу.

Справді: в невеликій кімнаті було приготоване все, щоб людина могла привести себе до ладу після тривалої подорожі.

Лаптєв швидко переодягнувся і вийшов з твердим наміром примусити Сатіапала одразу ж показати хвору.

Професор стояв біля столу, тримаючи в руках слоїк з білим порошком.

— Сідайте, пане доцент. Нам треба поговорити серйозно.

З ним сталася якась дивна зміна. Його очі блищали сухо й владно.

— Я зовсім не такий дурник, як вам здалося. Я не вірю в “тримурті” — трійцю богів індуїзму: Брахму, Вішну та Шіву. Не вірю з переселення душ. Я переконаний матеріаліст і знаю, що чудес на світі не буває. У моєї дружини — пухлина мозку. Я, старий дурень, рятував од неминучої смерті інших, прокладав нові стежки у медицині і не міг розпізнати зачатків хвороби у найдорожчої для мене людини. А тепер уже пізно. Власне, не пізно, ні Але таку операцію може зробити один чоловік у світі — я. І я б зробив її кому завгодно, тільки не власній дружині. В мене не підніметься рука розкрити їй череп. Порятунку для хворої немає. На неї чекає смерть в страшних муках.

Сатіапал підняв слоїк з порошком, подивився на нього так, наче ніколи не бачив, і поставив знову на стіл. Сказав глухо:

— Вчора я вирішив отруїти свою дружину. Не міг… Я знаю: ви вб’єте її. Але хай так: оперуйте! Ще не бачачи вас, вона повірила, що ви зарадите лихові. Це дасть можливість…

— Забити людину, скориставшись з її довіри?

Професор замовк і похнюпився.

У Лаптєва аж кипіло все в душі, йому дуже хотілося дати Сатіапалові ляпаса, вигукнути щось образливе, нищівне. Та він тільки глузливо похитав головою й сказав:

— Приготуйте хвору до операції. Я, звісно, не єдиний у світі хірург, але й мені доводилося оперувати мозок людини. До того ж, на передньому краї, під артилерійським вогнем ворога. Аналізи, пане професоре!

Сатіапал мовчки витяг з шухляди папку і простягнув доцентові.

Лаптєв уважно вивчив історію хвороби. Хаотичні записи латинською мовою характеризували скоріше не страждання хворої, а психічний стан лікаря.

— Облиште! — роздратовано сказав Сатіапал. — Все це ні до чого.

— Я хочу побачити хвору.

— Ваше право.

Професор провів Лаптєва через невелику кімнатку-передпокій і одчинив двері:

— Прошу.

На дерев’яному ліжкові лежала з заплющеними очима ще нестара, але дуже виснажена жінка. Поруч неї, склавши руки на колінах і скорботно схиливши голову, сиділа молода струнка дівчина в “сарі” — звичайному одязі індійських жінок. Зачувши кроки, вона швидко обернулась, злякано накинула на голе плече шарф і підвелась.

— Здрастуйте! — сказала вона російською мовою, дуже тихо, майже пошепки. Лаптєв відповів мовчазним поклоном.

— Йди, Майю! — наказав Сатіапал.

Хвора поворухнулась, покликала стривожено:

— Іване, ти?

Сатіапал сів на ліжко й узяв її тонку суху руку.

— Іване, він не приїхав?

— Приїхав, люба.

Вражений дивним зверненням хворої до свого чоловіка, Лаптєв аж тепер звернув увагу, що цей діалог відбувається на чистій російській мові. Отже, дружина індійського раджі — росіянка?!.. Так ось чому вона зажадала бачити російського лікаря!

— Я приїхав, пані. Сьогодні я вас оперую, а за два тижні ви цілком одужаєте.

— Де ви?.. — хвора, обмацуючи руками повітря, поводила головою. — Я стала зовсім погано бачити… Тобто я не бачу нічого…

“Пухлина тисне на зорові центри… — фіксував Лаптєв. — А може, навіть зруйнувала їх”.

Він узяв хвору за руку, професійним рухом намацуючи пульс. Серце хворої билося прискорено й уривчасто. Кепська справа!

— Скільки вам років, пане лікарю?

— Тридцять п’ять.

— І ви… — вона затнулась.

— Так, я зробив кілька подібних операцій. Всі вони скінчилися вдало… Пробачте, мені треба вас оглянути.

Огляд ствердив: становище хворої майже безнадійне. Навряд чи вона витримає тривалу й важку операцію. Хвора, мабуть, розуміла це й сама.

— Я дуже хотіла б ще хоч раз глянути на Росію… Тільки глянути… А тоді можна було б померти…

— Ви будете жити довго! — впевнено сказав Лаптєв. — Я розумію пана Сатіапала: він не міг вас оперувати, бо надто хвилювався б. Але операція, зрештою, нескладна. Все буде гаразд.

Він торкнув Сатіапала за рукав. Час іти: перед операцією хірург повинен спочити.

Професор зрозумів його і зробив знак, що лишиться тут. Лаптєв вийшов з кімнати.

За дверима стояла Майя. Тепер доцент вже не сумнівався, що вона — дочка Сатіапала. Батько дав їй свої темні виразисті очі, мати — чудове русяве волосся. Це було дивне, своєрідне сполучення: краса, яка впадає в око і довго не забувається.

Дівчина не запитала нічого, тільки брови стурбовано зійшлися в неї на переніссі та погляд став благальним.

— Не знаю, — сказав Лаптєв. — Шансів на успіх дуже мало.

Він швидко пройшов у призначену для нього кімнату, ліг. Але заснути не вдалося.

Надії на успіх, справді, майже не було. Лаптєв збрехав хворій: він не тільки не робив таких операцій, а навіть не чув, що цим міг похвалитися хтось інший. Однак в ньому вже спалахнула та несамовита впертість, яка завжди виникала в хвилини, коли доводилося ставати до майже безнадійного двобою із смертю.

І