Читати книгу - "Лимерівна, Мирний"

був такий шустрий та насмішкуватий, а з того разу він став мені такий любий!.. Тільки всього то раз і було! Вичуняла я - знову він став давнім Василем… А я вже думала… Господи! чого я тільки не передумала?.. Та все по-дурному; все те, як сон, розіходиться… Думала, може, він хоч Наталю кохає… Не раз підслухувала їх розмову… Вона йому - як у вічі не вскочить; а він - все однаково, от як зо мною: більше веде насмішкувату та ущипливу розмову… А щось непевне у його на душі; щось у серці його коїться… Недаром і Наталя так турбується об тому… Та скритний же який! Нікому того не покаже, не признається.

 

ВИХІД VI

 

Кнур, Кнуриха і Лимериха увіходять, Лимериха трохи випивши.

 

Кнур. А що, діждалася нас, дочко? Забарили ми тебе? Еге, буває… Буває, що й ти нас підожди. Сумуєш одна?

Маруся. Ні, тату. Чого мені сумувати? Я ось - шию.

Лимериха (до Кнурихи). І така, я вам скажу, самохітня та самовільна! така устряла та упряма, - хоч ти їй кіл на голові теши, а вона - все одно: не піду та й не піду!

Кнуриха. А ви на неї не дуже і налягайте. Ви таки і попустіть; уважте на її молоді літа та серце гаряче. Знаєте: хто не був молодим-дурним?

Маруся (до Лимерихи). Здрастуйте, тітко!

Лимериха (уздрівши Марусю, до неї). Здорова, моя галочко! Здорова, Марусечко! Я тебе й не примічаю. Заклопоталася з твоєю матір’ю та й не туди.

Маруся. Все ви про Наталю клопочетесь?

Лимериха. А про кого ж мені більше клопотати? Про неї, моя дитино; про її долю щасну. (Повертається до Кнурихи.) Та така ж, кажу, сестрице, самохітня та самовільна, як і її мати, каторжна, була!

Кнур. Отак матері подякуй!

Лимериха. Правда, куме, правда; що правда - то не гріх! І я така замолоду була… огонь була!

Кнур. То чого ж його і на дочку ремствувати?

Лимериха. Хіба я на неї ремствую? Я ж тільки прошу її: уваж ти на мене, стару; послухайся матері своєї, що тебе на своїх руках виносила-виняньчила, он яку виростила!

Кнур. Ну, вже, коли б мене дочка моя та не послухалася!..

Кнуриха. То що б було?

Кнур. Що б було? (Суворо). Кланявся б у ноги та просив…

Кнуриха. Всі ви одним миром мазані, - знаємо ми вас… Вам аби все було по-вашому.

Кнур. А то щоб яйця та курей учили?

Лимериха. Правда, куме, правда твоя… А мені ж, нещасній, виходить тепер таке.

Кнур. Бо сама й винувата. Нащо сповадила дочку так? Нащо їй волі багато давала?

Лимериха. Як же мені було їй волі не давати? Одна ж вона у мене, як те зернятко! Тільки ж у мене й поради, тільки й утіхи.

Кнур. Ну і тішся тепер!.. А якби змалку повадки не давала, от би тепер і не скаржилася. Знаєш: учи дитину тоді, як упоперек лави лежить, а не тоді, як уподовж ляже!

Кнуриха. Та хіба в неї Наталя що? Дай, боже, кожній матері таку дочку!

Лимериха. Гріх слова сказати, - добра вона у мене. Чи п’яненька я прийду додому - вона і пригляне, і спати положе; і так - ласкава до мене, поважає… Одно тільки… Усяке бачить наші достатки, що з року на рік все зменшаються та зменшаються; та як їм і не меншати, коли тільки тим і живемо, що зосталося від покійного? Все ж воно не прибуває, а убуває… Тепер я стара; на мій вік ще стане; то сим, то тим боком проживу. А як згадаю, як то їй, молодій, у світі прийдеться жити та бідувати, - то так біля серця і запече… От би і хотілося її за свого життя пристроїти… і лучається добрий чоловік… Та ви знаєте: Шкандибихи син.

Маруся. Я пак і забула, тату, вам похвалитися: Карпо приходив до вас.

Кнур. До мене? Чого?

Маруся. Хотів вас прохати…

Лимериха (перебиває). Знаю, знаю… Я вам усе розкажу, все; постійте тільки трохи… Так ото, кажу, Шкандибенко молодий свата. Чого ж їй? Такої пари і по світу пошукати: і не поганий, і багатий, і її так кохає… Отже, підіть! Не піду та й не піду за Шкандибенка!

Кнуриха. Ну, вже, правду кажучи, я б своєї дочки ніколи не віддала за його. Там одна стара що за цяця! Цілком же проглине невістку! Знаю я її.

Кнур. Та він, либонь, і на голову трохи шкандибає. Справжній Шкандибенко!

Лимериха. Оже не вірте тому. Я ж його, як своїх п’ять пальців, знаю. Що в його серце добре та покірливе, що він матері своєї слуха, - то-то люди і наказали таке.

Кнур. То що люди, то люди; а то таки у його десятої клепки недостає.

Лимериха. Та хай у його і недостає; зате у моєї Наталі лишня є. От би й порівнялися!

Кнур. Ну, та гаразд. Так об чім же діло стало?

Лимериха. Та об тім же, що Наталя не хоче.

Кнуриха. А як не хоче, то й не силуй. Не тобі ж з ним жити, а твоїй дочці!

Лимериха. Та вона молода - дурна! Не знає свого щастя, через те і не хоче… Оце я і зайшла до вас поради попрохати.

Кнур. Якої ж тобі поради від нас треба?

Лимериха. Вона тебе, куме, за рідного батька почитає і тебе, кумо, поважає; а з вашою Марусею душа в душу живе, - такі вже вірні та щирі подруги!.. То тепер я вас і буду прохати та благати: уговоріте ви мою Наталю; хай вона викине дурну думку з голови, хай послухається матері своєї… Ото і Шкандибенко за тим приходив.

Кнуриха. Отаке вигадай: тебе не слуха - чужих послуха! Та й не приходиться нам, кумо, у се встрявати. Бог знає, яке то щастя Наталине буде за Шкандибенком. А коли ми її умовимо та вона буде нещасна, - не на кого ремствуватиме, як не на нас. І нам гріх від бога!

Кнур. Та чого ж вона не хоче? Другий на підставі є, чи що?

Лимериха. Не що