Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Тік так. Тік так.
Я спідлоба спостерігаю за тим, як Скайлер повільно і тяжко видихає, але сказати нічого не можу. Слова ніби в горлі застрягли непрохідною грудкою.
Звиклий до витівок Зака, Ейдан раптом починає дзвеніти вилкою по тарілці, наминаючи вечерю. Мій хороший, хоч хтось не звертає уваги на сварки. Скайлер теж через кілька секунд береться за хліб, що лежить на тарілці. Відриває шматок і кладе до рота.
- Вибач його, - проштовхнувши ком, зважуюсь на те, щоб хоча б спробувати виправдати брата і врятувати його від можливого покарання, - йому важко дається думка, що він тепер не єдиний старший серед нас.
Скайлер хмикає, не удостоївши мене більш розгорнутої відповіді.
- А в тебе є брат чи сестра? – як промінчик ясного сонця кімнату осяює голос Ейдана. З подякою дивлюся на нього, бо просто не знаю як сама впоралася б із цією напруженістю в повітрі.
– Ні.
- А якби були, їх усиновили б мої батьки?

- Так.
- Ееех, шкода, що в тебе їх нема. Уявляєш, Лів, якби нас стало ще більше? Ми могли б замінити цілу команду з баскетболу, - піднявши вилку вгору, парирує мрійник.
Я посміхаюсь.
- Ти правий. І це була б найкраща команда.
Запевняю його з широкою посмішкою, яка вже за секунду завмирає на губах. Скайлер дивиться на мене трохи скинувши брову. Зазвичай, таким поглядом дивляться на дітей, які сказали якусь дурість.
Хмикає і похитавши головою, повертається до їжі.
– Що? – запитливо веду плечима.
- Нічого.
- Ні кажи. Я щось не так сказала?
Хлопець повертає на мене голову.
- Прозвучало так пафосно, як – ніби я в диснеївському фільмі опинився, де наприкінці обов'язково буде щасливий кінець, а птахи перед фінальними титрами заспівають про те, наскільки прекрасне життя.
- А хіба ні? На мою думку, воно і так прекрасне.
Кажу перш, ніж встигаю обміркувати сказане.
Скайлер примружується.
- Не завжди.
З погляду сіро-блакитних очей зникає навіть та швидкоплинна легкість, що встигла промайнути за останні кілька секунд.
Чорт. Адже я мала на увазі зовсім не те, про що він міг подумати. Така собі дівчинка, яка живе в особняку, розповідає яке прекрасне життя хлопцеві, що все життя провів в інтернаті і заробляє тим, що обкрадає перехожих. Таак, Лів, браво. Складно придумати щось ідіотське.
- Ну… так, - запинаюся, намагаючись виправдатися. – Але ж ти зараз тут. Це добре.
- Дивлячись для кого.
Теж факт. Чорт. Мій язик без кісток мене вічно підводить.
Поки я вигадую собі гідне виправдання, Скайлер мовчазно доїдає свою вечерю, підводиться і йде.
 - Він образився на нас? - Перегнувшись через стіл, пошепки питає Ейдан.
Я невиразно оглядаюся саме в той момент, коли хлопець накинувши вітровку, виходить із дому.
- Сподіваюся ні.