Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

Вона не зводила з нього очей: цей погляд мав змусити його почуватися незатишно. Фрост, до його честі, навіть не зашарівся.

— Хтось писав вам про фантазії, пов’язані з розчленуванням? — запитав він.

— Останнім часом — ні.

— Але писали ж?

— Як я вже казала, розчленування — не така вже рідкість.

— У фантазіях чи в реальності?

— І так, і так.

Втрутилася Джейн:

— Хто писав вам про свої фантазії, докторко О’Доннел?

Жінка спокійно зустріла її погляд.

— Листування конфіденційне. Саме тому вони знають, що можуть поділитися зі мною таємницями, розповісти про свої жадання й фантазії.

— Ці люди вам телефонують?

— Нечасто.

— І ви з ними розмовляєте?

— Я їх не уникаю.

— У вас є список цих людей?

— Не те щоб список. Навіть не пам’ятаю, коли це було востаннє.

— Це було сьогодні вночі.

— Ну, мене не було вдома, щоб відповісти.

— О другій ночі вас теж не було вдома, — зазначив Фрост. — Ми телефонували, спрацював автовідповідач.

— Де ви були вночі? — спитала Джейн.

О’Доннел знизала плечима:

— Не вдома.

— О другій ночі на Святвечір?

— Я була з друзями.

— О котрій ви повернулися?

— Десь о пів на третю.

— Це, певно, дуже хороші друзі. Не хочете поділитись їхніми іменами?

— Не хочу.

— Чому?

— Чому я не хочу порушення свого права на приватність? Я справді мушу відповідати на це запитання?

— Ми розслідуємо вбивство. Цієї ночі було жорстоко вбито жінку. Місце злочину було чи не найбрутальнішим з тих, які я взагалі бачила.

— І ви хочете знати моє алібі.

— Просто цікаво, чому ви не хочете розповісти.

— То мене підозрюють? Чи ви лишень прагнете показати мені, хто тут головна?

— Ви не підозрювана. Наразі.

— Тоді я не зобов’язана взагалі з вами говорити. — Господиня різко підвелася й рушила до дверей. — Я вас проведу.

Фрост теж почав підводитися, тоді побачив, що напарниця сидить нерухомо, і знову опустився на диван.

Джейн сказала:

— Якби вам було не начхати на жертву, якби ви тільки бачили, що він зробив з Лорі-Енн Такер…

О’Доннел розвернулася до неї.

— То, може, ви мені розповісте? Що саме з нею зробили?

— Хочете подробиць, чи не так?

— Це галузь моїх досліджень. Я мушу знати подробиці. — Вона підійшла до Джейн. — Це допомагає мені зрозуміти.

«Або ж просто тебе заводить. Тому ти раптом стала така зацікавлена. Навіть нетерпляча».

— Ви сказали, що її розчленували, — мовила О’Доннел. — Голову було відрубано?

— Ріццолі, — застережливо озвався Фрост.

Але Джейн не мала нічого говорити: О’Доннел уже дійшла власних висновків.

— Голова — дуже потужний символ. Такий особистісний. Індивідуальний. — Вона підійшла ближче, граційна, мов хижачка. — Він забрав її з собою, як трофей? На згадку про вбивство?

— Скажіть, де ви були сьогодні вночі.

— Або ж залишив на місці злочину? Там, де вона спричинила б максимальний шок? Де її неможливо було б пропустити? Може, на кухонному столі? Чи на видноті на підлозі?

— З ким ви були?

— Виставити напоказ голову, обличчя — це потужне повідом­лення. Це для вбивці спосіб сказати вам, що він повністю контролює ситуацію. Він показує вам вашу безпорадність, детективе. І власну силу.

— З ким ви були?

Щойно ці слова злетіли з вуст Джейн, вона збагнула, що припустилася помилки. Вона дозволила О’Доннел підганяти і втратила самовладання. Яскрава ознака слабкості.

— Мої друзі — це особисте, — відповіла О’Доннел і з легкою усмішкою додала: — Окрім одного, про якого вам і без того відомо. Маю на увазі нашого спільного знайомця. Знаєте, він постійно про вас питає. Постійно хоче знати, як у вас справи.

Вона не повинна була називати імені. Обидві знали, що йдеться про Воррена Гойта.

«Не реагуй, — думала Джейн. — Не показуй, як глибоко вона занурила пазурі». Та вона відчувала, як заціпеніло її лице, і завважила стривожений погляд Фроста. Шрами, залишені Гойтом на її долонях, були найпомітнішими ранами, однак існували й значно глибші. Навіть тепер, більш ніж два роки по тому, вона здригалася, чуючи його ім’я.

— Він ваш шанувальник, детективе, — вела далі О’Доннел. — Через вас він більше ніколи не зможе ходити, та Воррен не плекає образ.

— Мені начхати, що він думає.

— Я минулого тижня їздила до нього. Він показав мені колекцію газетних вирізок — «досьє Джейні», як він це називає. Коли влітку ви втрапили в ту облогу лікарні, він цілу ніч не вимикав телевізор. Бачив кожну секунду репортажу. — О’Доннел помовчала. — Розповів мені, що у вас народилася донечка.

Джейн заклякла. «Не дозволяй так із собою поводитися. Не дозволяй їй устромити пазурі ще глибше».

— Здається, вашу дочку звати Реджина, чи не так?

Ріццолі підвелася, і хоча вона була нижчою за О’Доннел, щось у її очах змусило другу жінку відсахнутися.

— Ми вам ще зателефонуємо, — кинула Джейн.

— Телефонуйте скільки завгодно, — відповіла докторка. — Мені немає чого вам сказати.

* * *

— Вона бреше, — промовила Джейн.

Детектив різко смикнула дверцята автомобіля й сіла за кермо. Втупилась у сцену, що наче з різдвяної листівки зійшла: на бурульках сяє сонце, вкриті сніговими візерунками будинки прикрашені гарними вінками й гостролистом. І ніяких тобі крикливих Санта-Клаусів з оленями чи екстравагантних інсталяцій на дахах, як у Ревере, де вона виросла. Ріццолі подумала про будинок Джонні Сільви через дорогу від дому її батьків та черги витрішколюбів, які завжди завертали на їхню вулицю, подивитися на світлове шоу, яке Сільви щогрудня влаштовували у своєму дворі. Там був Санта, і троє волхвів, і ясла з Марією та Ісусом, і стільки тварин, що Ноїв ковчег затонув би. І все освітлено, як на ярмарку. Електрики, яку Сільви спалювали на це кожного Різдва, вистачило б на якусь дрібну африканську країну.

Але тут, на Браттл-стріт, не було таких яскравих видовищ, сама стримана елегантність. Тут не було жодного Джонні Сільви. Втім, краще вже мати за сусіда йолопа Джонні, ніж жінку з цього будинку.

— Вона знає про справу більше, ніж нам говорить.

— Як ти дійшла цього висновку? — запитав Фрост.

— Це інстинкт.

— Я думав, ти в інстинкти не віриш. Завжди ж так кажеш. Що це лишень здогадки.

— Але я знаю цю жінку. Знаю, що її цікавить. — Джейн подивилася на напарника, чиє обличчя в слабкому зимовому світлі здавалося ще блідішим, ніж зазвичай. — Вона вночі отримала більше, ніж просто дзвінок від убивці.

— Ти вгадуєш.

— Чому вона стерла повідомлення?

— А чому б ні? Якщо там нічого не було?

— Це вона так каже.

— От же ж. Вона тебе дістала, — похитав головою Фрост. — Я так і знав.

— І близько не підійшла.

— Невже? Коли заговорила про Реджину, тобі не вибило запобіжники? Вона мозкоправ, знає, як тобою маніпулювати. Тобі взагалі не варто мати з нею справу.

— А кому? Тобі? Тій розмазні Кассовіц?

— Комусь, хто не мав з нею справ. Комусь,