Читати книгу - "Зона досяжності"

Настрій знову непомітно поліз вгору і до вулиці Визволення Міста, на якій розташувалося гременецьке управління внутрішніх справ, вони з хитрованом Артемом йшли вже невимушено базікаючи ні про що, перемиваючи кісточки знайомим та підсміюючись над незнайомими перехожими. Особливо дівочої статі.

А дівчатами Гременець славився здавна. Турботливо, наче та квочка, висиджував він їх в своєму велетенському гнізді і вони з’являлися на світ з квадратних яєць залізобетонних зарозумілих багатоповерхівок та цегляних затишних будиночків передмість. Ах, які ж пташки звідти з’являлися! Навіть у ті доісторичні часи, коли на теренах України існувала чудернацька держава з нудною, арифметично-біномною назвою СРСР. В якій, кажуть, сексу не було. Ну це, хлопці — взагалі фантастика! А звідки ж тоді батьки наші взялися? З лелеками, що дітей носять, після Чорнобилю, кажуть, напряг був, ги-ги.

Дивись, дивись, Артеме, он ту кралю в брючному костюмі до пологового будинку й птеродактиль не дотяг би, не те, що лелека, ги-ги. А загалом нічогенька, так?.. Ти диви, і тут, і тут… Але трохи запущене, Веселине. Віком десь, як наша Лариса, але… Але не туди ти дивишся! Он туди-туди!.. Ні фіга-а-а собі… Може, знімемо?.. Ага, та ж сама Лариса тобі голову потім зніме.

А дівчат на бульварі Пушкіна, який перетинав майдан Незалежності та Жовтневий сквер для того, щоб перейти у вулицю Визволення Міста, ставало дедалі більше. Вони заклопотано вибиралися з магазинів, вигулькували з маршруток, випурхували з близького політеху та кав’ярень і деякі навіть кидали зацікавлені погляди на високого чорнявого красеня, згадуючи, мабуть: а де це я його бачила? Та на екрані майже щовечора, любо.

Ні, браття, телебачення — це сила!

Особливо в дещо провінційному Гременці. Втім, в якості стартового майданчику воно нічогенько собі містечко, нічогенько. Он в Києві вже скільки наших! Хоч гременецьке земляцтво роби. Загалом, якщо раніше люди будували міста, то зараз — навпаки. Бо техногенна цивілізація. Прогрес. І з цієї точки зору треба зауважити, що Гременець є доволі непоганим виконробом. Трохи метушливим, щоправда. Але ж, мовлено: квочка!

Вулиця Визволення Міста метушливою, втім, не була. Коротка така вулиця, але строга. Одне управління міліції чого варте. Місцеві жартуни, до речі, назву вулиці пов’язували саме з цією установою, яка займала майже два квартали по обидва боки проїжджої частини.

— То як працюватимемо? — спитав Артем. — Просто до Ірини підемо, чи трохи біля входу потусуємось?

— Мабуть що до Ірки. Але на всяк випадок зроби пару планів вулиці. Не завадить, — відповів Веселин, озираючись і приглядаючись до навколишнього руху. Щось йому в ньому не подобалося.

Адже не кожного дня побачиш, як високий міліцейський чин ледь не під руку веде до новенької «волги» опецькуватого чоловічка з великим кирпатим носом, до того ж щось лірично цвірінькаючи йому на саме вухо. І взагалі не можливо навіть уявити, що прес-офіцер управління міліції може майнути повз знімальної групи, не помітивши її, для того, щоб, підскочивши до дивної парочки, допомагати високому міліцейському чину шанобливо всаджувати носатого просто за кермо його автівки.

— Ірино… — тіпнувся було слідом за прес-офіцершею Артем, але Грєбньов зупинив його.

— Стій ти! Краще знімай, знімай її! Працюємо, працюємо…

«Волга» рушила з місця і високий чин разом з Іриною хіба що честь не віддали, а великий чорний БМВ, що як раз вирулював з-за рогу, змушений був пригальмувати і взяти до самої бровки, аби пропустити повз себе диво російського легкого автобудування. Міліціонери якось полегшено перезирнулися, майже синхронно розвернулися і… і на мить скам’яніли, побачивши працюючу знімальну групу.

— «Рандеву»! — розпачливо ледь не пустив півня чин.

— Грєбньов! — здійняла очі вгору прес-офіцер. — Якого біса ти тут робиш? — І виставила вперед вказівний палець, наче ствол вишуканого жіночого пістолету.

— Так працюємо, Ірино Мирославівно, — промуркотів Веселин. — Сюжет знімаємо про героїчні будні працівників правоохоронного фронту. Адже у вас, кажуть, сьогодні відбулась вдала бойова операція.

— Знають вже, — тепер вгору здійнялися й очі чина. — От лишенько!

— Так там випадково Лариса Яременко трапилась, головний редактор їхній. Я розбиралась.

— От як вже розбиралася, Ірино Мирославівно, то й зараз із ними розберись. І хутко. Але знай, якщо я щось в телевізорі побачу, оргвисновки робитиму. А якщо ще й до того побачу, як мені отих жартунів знайдуть, то й оргвисновки не знадобляться. — Чин скоса зиркнув на камеру Бутейка і махнув рукою: — Гаразд, розбирайся. Опісля — з рапортом до мене.

І зник за величезними, під дуб, дверима управління. Веселин крутив головою, намагаючись зробити хоч якісь висновки з крихт інформації.

— Та вимкни ти камеру свою! — тоненьким голосом гримнула Ірина і, ледь не плачучи, подивилась на Грєбньова.

Той сентиментів не виявив і усім своїм виглядом показав, що особисті стосунки — особистими стосунками, а інформацію він здобуде за будь-яку ціну. Артем, що не отримав жодного наказу від безпосереднього начальства, прохання симпатичного прес-офіцера зігнорував і продовжував флегматично водити увсебіч жадібним оком об’єктиву.

— Веселине, — заблагала дівчина в міліцейському однострої, — ну, скажи ж йому! Давай без камери переговоримо, дуже прошу.

Грєбньов зробив відмашку оператору. Той опустив своє відеоприладдя і, відвернувшись, розпочав байдуже оглядати дошку «Їх розшукує міліція». Чорний БМВ, якому завадила виїхати з-за рогу дуже шанована гременецькою міліцією «волга», так і залишився стояти в перспективі вулиці. Мармизи на орієнтировках були теж чорні, неконтрастні і від того дуже схожі одна на одну: начебто міліція всієї європейської країни полювала одну й ту саму людину неєвропейського вигляду. І ніяк не могла вполювати.

— Тут така справа, Веселко, — кахикнула за спиною в Артема прес-офіцер, — інформація поки що не для преси. Попередня інформація. Не для розповсюдження. І тільки завдяки моєму тріпотливому ставленню до тебе.

— Ти змушуєш мене ніяковіти, Ірко, — засміявся Грєбньов.

— Гаразд, — махнула та рукою. — І лише тому, що Яременко там була… — Вона раптом затнулася. — Яременко там була… — повторила. І зненацька теж засміялася: — Слухай-но, Веселко, любесенький ти мій, так це ж дуже й дуже класно! Це ж усю справу переінакшує. Я тобі, звісно, усе розповім. По дружбі. Але…

— Але?

— Зараз скажу. Коротше, сьогодні вранці міністерськими каналами до чергового надійшла інформація про знаходження в районі нашого залізничного вокзалу небезпечного злочинця, що знаходиться в розшуку по лінії Інтерполу. Прикмети та таке інше. А потім і наказ скинули щодо термінового його затримання власними силами. Ми такому довір’ю, звісно, дещо здивувалися, запишалися, повагалися та й вирішили, що не боги глечики ліплять. Ну й зліпили.

— Чув. Так це ж добре! Так це