Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Я справді щосили намагаюся подумки зібрати себе докупи. Хоча б відреагувати. Попросити допомоги. Але почуваюся так, ніби сама застигла в стоп-кадрі, а світ мчить повз мене в скаженому калейдоскопі, зводячи з розуму шаленою зміною декорацій.

Хтось поруч метушиться. Мене, здається, трусять, наче грушу, махають руками перед обличчям, підіймають, кудись тягнуть, про щось говорять. Я навіть мимрю щось у відповідь. І лише згодом поступово починаю приходити до тями, наче всередині щось по краплі відновлюється, повільно, зі скрипом, але все ж таки звідкись наповнюється новими силами.

З'являються медики. І Васька, яку теж видзвонили. Вона й ставить усіх до відома про мій цікавий стан і постійну втому. Уколів я навіть не відчуваю… на запитання відповідаю односкладно… відмовляюся госпіталізуватися. Не хочу до лікарні! Мені треба просто поспати. І погуляти у лісі… хоча б уві сні. Відчепіться всі від мене!

Зрештою лікар, осудливо хитаючи головою, дає мені спокій, і швидка їде.

Васька сопить, наче їжак, і буравить мене сердитим поглядом.

− І чого ти відмовилася? А якщо щось серйозне?

– Просто втома. Це нормально, − трохи кривлячи душею, змучено їй усміхаюся. Ну, як пояснити, що я так відчуваю? Не допоможе мені лікарня. Знати б тільки, що тоді допоможе? − Зараз доберуся додому, просплюсь і все буде добре. А завтра, так і бути, піду здам аналізи й проконсультуюся з лікарем, щоб ти переконалася.

− А додому ти як збираєшся йти, якщо на ногах не стоїш? Вибач, я тебе не донесу, якщо впадеш. Силочок не вистачить.

− Я проведу, − чую голос Боді й здивовано повертаю до нього голову. Хлопець стоїть, склавши руки на грудях і підпираючи плечем одвірок.

Несподівано. Але не скажу, що неприємно. Мені він симпатичний. Чисто по-людськи.