Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Громов

— Кумедна мала, — каже Мартін, киваючи в бік дівчини в сарафані, поки я вирулюю за ворота.

Стежу за його поглядом у дзеркало заднього виду. Дівчина так і стоїть посеред двору з виглядом загубленої дитини. Перебирає пальцями поділ сарафана, наче її вичитали в школі і тепер погрожують викликати батьків.

— Звичайна, — відповідаю неохоче, немає бажання обговорювати Каро.

— Вона на тебе дивилася як на божество.

— Не мели дурниць.

— Я тобі точно кажу. Я твоїх фанаток вираховую інтуїтивно.

Може він і правий, але зараз це дратує.

— Ти пристебнувся?

— Пристебнувся.

— Тоді погнали.

Вивертаю на трасу і розганяюся. Мартін з нудьгуючим виглядом дивиться на дорогу, а я намагаюся зрозуміти, чому мій настрій стрімко мчить вниз.

І якщо це стосується Каро, то як саме?

— Вона тебе зачепила, — раптом каже брат, і я запитально хмикаю.

— З чого такі висновки?

— Мені так здалося. Якщо я маю рацію, то може, нам варто було залишитися?

— Ось ти зараз пожартував, Мартіне?

— Ні, — хитає головою брат, — гостьова в них пристойна, ліжко просторе, мене б влаштувало.

— Тебе? — уточнюю.

— То ж так. Тебе б Каро до себе покликала.

— А якщо ні?

— Тоді ти пішов би до неї сам.

— Помиляєшся, — хитаю головою, — вона не в моєму смаку.

— А мені здалося, що...

— Тобі здалося, — перебиваю брата, — вчорашні школярки не мої вологі мрії.

— Що з ними не так?

— Даю голову на відсікання, що вона незаймана. А я після Грейс зарікся з ними зв'язуватися.

— З Грейс ти поводився як шматок лайна.

— Сама напросилася.

— Ти і зараз продовжуєш себе так поводити.

— Не читай мені моралі, Марті.

Брат замовкає, а я знехотя зізнаюся, що він має рацію. Дівчина мене зачепила, тільки чим, зрозуміти не можу. Не можу сформулювати.

Не зовнішністю, ні, і не тим, що мене зазвичай чіпляє. А ось це її «Ви давно перевіряли гальмівні колодки?»

Жодну з моїх знайомих жінок, та й незнайомих теж, не цікавили мої гальмівні колодки. Навіть маму.

Ось це, схоже, і зачепило. Як і слова Мартіна.

Ми з братом різні настільки, наскільки схожі зовні. У нього мізки нашого діда Бронського, саме тому я одразу після вступу в спадок видав Мартіну всі можливі довіреності. Більшу частину активів теж перевів на нього як інвестиції, тож тепер я тільки одержувач дивідендів.

Мене це влаштовує. Одна думка про необхідність присутності в офісі з ранку до вечора викликає напад дикої туги. Від словосполучення «рада директорів» починається паніка. Навіть секретарки мене напружують.

Єдине, що у мене добре б виходило, це кохати секретарку на столі у своєму величезному кабінеті на найвищому поверсі, в якому одна стіна обов'язково має бути панорамна. 

З костюмами не так, костюми я люблю, але це тому, що в костюмі мене більше люблять дівчата і камери. Як і Мартіна.

Дівчат я теж люблю. Я б не зміг як брат одружитися з незнайомкою, яку за мене обрав дід. А Мартін готовий, уже зробив пропозицію Анні. Це все було прописано в заповіті.

— Ти ж її не любиш, на чорта вона тобі? — я пробував його відмовити, але марно. Марті тільки сильніше хмурив лоб.

— Анна мене теж не любить, вона підкоряється волі сім'ї. Інтереси бізнесу в них вищі за особисте.

— А для тебе?

— Для мене теж.

Роздуми перериває вхідний сигнал. Дивлюся на екран телефону — незнайомий номер. Відповісти чи ні? А пальці вже самі тягнуться до гаджета.

— Марку, привіт, це Каро, — чути з навушника, і мене чомусь пробирає, хоча голос у неї звичайнісінький, — телефоную дізнатися, як ви. Ти більше не чув нічого підозрілого?

— Та ні, все гаразд, — знизую плечима, хоч вона мене точно не бачить, — але приємно, що турбуєшся.

Раптово замислююся, а чи не був це привід мені зателефонувати? Здається, хтось погарячкував, даючи свій справжній номер, він у мене тільки для обраних.

Дівчина вибачається, прощається квапливо, і я викидаю її з голови. Ще й тому, що самому ввижається неголосний писк. Чується і зникає. Знову з'являється.

На задньому сидінні починає дзвонити телефон, а я чую писк навіть через гучний звук динаміка. Тисну на гальма і холодію, бо педаль під ногою пружинить. Прокачую ногою — марно, машина вперто мчить уперед.

Чую клацання, а далі як у поганому кошмарі. Боковим зором бачу, що Мартін відстібає ремінь безпеки і тягнеться на заднє сидіння за телефоном. Він його закинув туди ще коли ми штовхали машину трасою.