Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

— Нам немає про що говорити. А тепер вибач, мені й справді недобре. Я ще не відійшла від похорону, — зачиняю за ним двері й шалено переживаю, що Дамір справді може заявитися сюди.

Але минула година, потім друга, уже стемніло, а в мої двері ніхто не постукав. Почуваюся забутою й покинутою, гадаю, які стосунки зараз між Даміром і моєю сестрою. Минуло достатньо часу, щоб почуття між ними зміцнилися. Те, з якою легкістю він відпустив мене, говорить саме за себе. Якби була небайдужа, повернув би наступного дня додому. Таємно я про це мріяла, адже тоді сцена, яку я бачила в його кабінеті, могла б бути непорозумінням. Але непорозумінням у його житті була лише я.

Зараз же батько мертвий і ніщо не тримає нас разом. Він не розлучався зі мною лише тому, що уклав угоду з батьком. Про жодні почуття не йдеться.

Так пролежавши до пізньої ночі, я майже заснула, коли почула різкий стукіт у двері. Відразу ж занепокоїлася, стягнула білий халат зі стільця, загорнулася в нього й підійшла до дверей. З побоюванням відчинила їх і здригнулася, коли зустрілася поглядом із темними очима чоловіка.

Він не каже ні слова. Стоїть і дивиться на мене.

— Вже пізно для візитів, навіщо приїхав? — запитую різко, даючи зрозуміти, що йому тут не раді.

Щосили намагаюся придушити в собі бажання доторкнутися до живота, захистити малюка від цього тирана.

— Дозволь пройти, — вимовляє і, не чекаючи мого запрошення, відчиняє двері й безцеремонно входить у мій номер.