Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

В обідню перерву, коли в мене з'являється вільна хвилинка, дзвоню молодшій сестрі. Переживаю за неї дуже: у них із чоловіком непростий період, постійні сварки, здається, все йде до розлучення.

– Так, Асю, – відповідає сестра після п'ятого гудка.

– Привіт! У тебе все добре?

– Можна сказати, добре, – похмурим голосом вимовляє Іра. – А в тебе як?

– Я добре, а ось ти… Щось мені не подобається твій голос. Знову з Вітею посварилися?

Я не любитель лізти в душу і ритися в "брудній білизні" чужої родини, але йдеться про мою кохану сестричку. Апріорі не можу вчинити інакше.

– Посварилися. Все як завжди, – зітхає Іра. – Ось сиджу, читаю висновок невролога та не знаю, що робити далі. У Даші ЗПМР, Асю…

На тому кінці дроту короткий схлип. Відчуваю, як сестра затискає рота долонею, щоб не розплакатися. А в мене серце ухає вниз, у цей непростий момент хочеться бути поруч із сестричкою, обійняти її міцно і підтримати.

– Іро, якщо хочеться плакати – плач. Реви, поки не відпустить, дозволь собі випустити емоції назовні та відпустити біль. Але дай собі трохи часу, потім опануй себе і продовжуй жити далі. Нічого смертельного не сталося, все можна виправити. Головне, щоби ти не падала духом.

– Ти не розумієш, Асю. Тобі легко говорити зі сторони, а я давно плачу, майже щоночі реву в подушку, доки ніхто не чує. Тільки легше не стає. Моя дитина не розмовляє! – Голосно ридає. – Це відставання у розвитку… За що, Асю? Що я роблю не так? Чому це сталося саме зі мною?

– Не звинувачуй себе, не треба, сестричко. Це може статися з кожною дитиною. Я не лікар, але мені здається, що все не так погано, як ти гадаєш. Зараз приєднаєш медицину, знайдете гарного логопеда, і Даша обов'язково заговорить.

Заспокоюю як можу, але навряд чи сестра мене готова почути. Їй боляче, розриває на частини та всі слова, які я зараз їй скажу, будуть неправильними. Але й мовчати я не маю права. Хто, як не близька та рідна людина, підтримає, пожалкує та вселить хоча б маленьку краплю надії на хороше майбутнє?!

– Гаразд, не буду. Мені зараз треба бути сильною, Дашу треба підняти на ноги, бо на Вітю немає надії. Знаєш, що він думає з цього приводу? Він мене звинуватив! Сказав, я не займаюсь дочкою, не розмовляю з нею.

– Мудак, – виривається з мене, але я не шкодую, що так сказала. Це ж правда. – Не слухай його. Ти ні в чому не винна. Просто щось пішло не так, а що саме – це тобі скажуть лікарі.

Сестра зітхає. Що вона може додати? Моїй племінниці вже три роки, а вона, окрім слів "мама" та "дай", нічого не каже.

– Дякую, що подзвонила, Асю. Люблю тебе, – трохи заспокоївшись, каже Іра.

– Я теж тебе люблю, маленька. Приїду до вас у вихідні, хочеш?

– Звісно хочу. А у тебе як справи? Пробач, що раніше не запитала… я тут із цими проблемами не знаю: куди себе подіти. У тебе все гаразд, сестричко?

– У мене все добре, – відповідаю бадьоро, не збираючись розповідати Ірі про свої проблеми. Мої зі Стельмахом недомовки на тлі глобального звіздеца Іри виглядають якимись дитячими, чи що.

– Асю, я зовсім забула. Я нещодавно Матвія бачила в місті, а знайомі сказали, він назавжди повернувся. Кажуть, одружився. Ти з ним ще не бачилася? – Запитує Іра, а в мене всередині все перевертається. Серце у прискореному темпі молотить у грудях. – Асю, чула, що я щойно сказала?

– Чула, Іро, – стиснувши пальці в кулак з такою силою, що нігті врізалися в долоню до болю, зрозуміло. Матвій і Лев друзями були, тому я думала, ти в курсі.

– Ні, не в курсі, – мій голос трохи підвищений, тому що емоції рвуться назовні.

Поки я не встигла нічого сказати зайвого, поспішаю попрощатися з сестрою. Збігаю в вбиральню і, стоячи перед дзеркалом, хлюпаю собі в обличчя холодну воду з-під крана.

"Матвія бачила у місті"

"Кажуть, одружився"

Слова сестри набатом стукають у голові.

Я заплющую очі, подумки відношуся на вісім з половиною років тому. Все гостро і живе ніби було вчора. Боляче до чортиків. Ні час, ні заміжжя, ніщо не здатне стерти пам'ять про перше кохання.