Читати книгу - "Учень убивці"

Після того як Барріч потурбувався про своїх власних тварин, він пішов оглядати, що було зроблено і не зроблено за час його відсутності. Конюхи, вершники та сокольничі з’являлися зненацька, як у казці, щоб відбиватися від його зауважень. Я бігав за ним підтюпцем так довго, як тільки міг. Коли ж нарешті здався і втомлено всівся на купу соломи, то Барріч помітив мене. Він спочатку подивився роздратовано, але потім незадоволення змінилося великою втомою.

— Кобе, відведи малого бастарда на кухню і подбай про те, щоб його нагодували, а потім відведи до моєї кімнати.

Коб виявився невисоким темноволосим хлопчиком; він допомагав псарям. Йому було близько десяти років. За мить до цього Коб купався у похвалі Барріча за те, що тримав собаку, який народився за відсутності Барріча, у бездоганному стані. Тепер його усмішка зникла, і він невпевнено подивився на мене. Ми перекинулися поглядами, поки Барріч проходив повз стійла разом із нервовими слугами. Потім хлопець знизав плечима і злегка нахилився, щоб роздивитись мене.

— Фітце, ти голодний? Хочеш щось перекусити? — приязно запитав Коб тоном, яким зазвичай звертався до собачат, коли хотів їх приголубити на очах у Барріча. Я кивнув, заспокоївшись, що він не очікує від мене нічого більшого, аніж від цуценяти, й пішов за ним.

Коб часто озирався, щоб подивитися, чи я рухаюся. Тільки-но ми залишили стайні, Нюхач одразу почав стрибати на мене. Коб помітив щиру любов тварини до мене, і я виріс в його очах. Він спілкувався з нами, підбадьорюючи короткими фразами: «їжа скоро буде», «ходімо», «тільки не нюхай того кота», «там наші друзі».

У стайні була метушня: люди Веріті ставили там своїх коней та поралися зі збруєю, а Барріч сварив конюхів, бо вони, на його думку, все зробили не так, як варто було б. Люди сновигали повз нас, зайняті різними справами: якийсь хлопець із величезним шматком грудинки на плечі, сміхотливий гурт дівчат з важкими оберемками очерету й вересу, похмурий старигань із корзиною риби, яка іноді підскакувала, троє молодих жінок у пістрявому вбранні та з бубонцями, чиї голоси розливалися, як і їхні дзвіночки.

Я почув запах кухні. Але в міру того, як ми наближалися, людей ставало все більше. Нарешті ми підійшли до дверей, де була суцільна штовханина. Коб зупинився. Ми теж стали позаду нього, вловлюючи приємні запахи. Він подивився на натовп біля дверей і спохмурнів:

— Кухня забита. Всі готуються до вітального бенкету на честь Веріті та Регала. Всі аристократи зібралися в Оленячому замку; звістка про те, що Чівелрі зрікся престолу, швидко розлетілася. Всі герцоги приїхали сюди або прислали своїх людей, щоби порадитися з цього приводу. Чув, що навіть ч’юрди когось прислали, аби впевнитися, що угод Чівелрі будуть дотримуватися, зважаючи на те, що Чівелрі вже не… — Коб замовк, раптово збентежившись. Я досі не знаю чому: через те, що він говорив про зречення мого батька від престолу, або ж через те, що звертався до цуценяти та шестирічної дитини, як до дорослих. Він озирнувся, оцінюючи ситуацію.

— Почекай тут, — нарешті промовив він. — Я заскочу і щось вам винесу. Менш імовірно, що на мене наступлять… чи спіймають. Будьте тут, — ніби на підтвердження свого наказу він зробив рішучий жест.

Я позадкував до стіни й присів там, аби бути подалі від натовпу. Нюхач слухняно ліг біля мене. Я захоплено дивився, як Коб підходить до дверей і спритно протискується крізь тісну юрбу на кухню.

Коли Коб зник із поля зору, я звернув увагу на загальну публіку. Переважно тут були слуги та кухарі. Трохи рідше серед них траплялися менестрелі, купці й посильні. Я мляво спостерігав за ними, але вже надто багато встиг побачити за сьогодні, щоб чимось зацікавитись. Окрім їжі, я хотів заховатися від цієї метушні в якомусь тихому місці. Я сидів на землі, спершись об стіну замку, гарячу від сонця, й поклавши голову на коліна. Нюхач притулився до мене.

Мене розбудив стукіт жорсткого хвоста Нюхача об землю. Я підняв голову й побачив перед собою пару коричневих чобіт. Їхнім господарем був чоловік з кошлатою бородою та копицею перцево-сірого волосся; у штанах із грубої шкіри та простій шерстяній сорочці. Чоловік дивився на мене, тримаючи на плечі невеличку діжечку.

— Гей, це ти Фітц?

Я почув слово, яким мене часто називали, хоч і не розумів його до кінця, і повільно кивнув. Чоловік помітно зацікавився.

— Гей, — голосно промовив він, звертаючись уже не до мене, а до народу, який проходив повз. — Ось Фітц, синочок Чівелрі. Сидить як вкопаний. Справді схожий, еге ж? Хлопче, хто твоя мати?

До їхньої честі, більшість просто проходила повз, реагуючи на слова чоловіка лиш допитливим поглядом, мовляв, що це за шестирічний хлопчик сидить біля стіни? Але питання чоловіка з діжечкою було справді цікавим, оскільки до нього обернулося кілька голів, а робітники, які щойно вийшли з кухні, підійшли ближче, аби почути відповідь. Але в мене її не було. Я не знав, як звати мою матір, і спогади про неї поступово згасали. Тому не відповідав, тільки дивився на них.

— Гей, хлопче, як тебе тоді звати? — Він озирнувся й поділився з натовпом своїми здогадками. — Я чув, що в нього взагалі немає імені: ані величного королівського з титулом, ані навіть прізвиська, щоб сваритися на нього. Чи не так, хлопче? В тебе є ім’я?

Група спостерігачів росла. У декого з них в очах читалося співчуття, але ніхто не втручався. Деякі мої почуття перейшли до Нюхача. Він упав на бік і прийняв благальну позу, показуючи пузо і махаючи хвостом. Це було споконвічним сигналом у псів, що означав: «Я просто цуценя і не можу захищатися. Будь ласка, згляньтеся».

Якби замість людей були собаки, вони просто б понюхали нас і пішли геть. Але у людей немає такої вродженої шляхетності. Коли я не відповів, чоловік підійшов ближче і повторив:

— Хлопче, у тебе є ім’я?

Я повільно піднявся. Стіна, яка хвилину тому була теплою, тепер стала холодною перешкодою до відступу. Нюхач качався в пилюці й жалібно скавчав.

— Ні, — спокійно сказав я.

Чоловік нахилився, ніби недочуваючи.

— НІ!