Читати книгу - "Бенкет круків"

ґанок». Штовхнувши хвіртку, Арис піднявся витертими сходинками до непозначених дверей. «Мені слід постукати?» Натомість він штовхнув двері й опинився у великій напівтемній кімнаті з низькою стелею, освітленій парою ароматичних свічок, що тріпотіли в нішах товстих глиняних стін. У себе під сандаліями Арис побачив візерунчастий мирський килим, на стіні — гобелен, а поряд — ліжко.

— Міледі! — гукнув він.— Де ви?

— Тут,— з тіні позаду дверей виступила жінка.

Праву руку її обвивала прегарна змія, і її мідні й золоті лусочки з кожним рухом зблискували. З одягу на жінці більше нічого не було.

«Ні,— хотів крикнути Арис,— я прийшов тільки сказати, що маю їхати геть»,— та побачивши, як вона сяє у світлі свічок, втратив мову. Горло пересохло, як дорнські піски. І він безмовно застиг, упиваючись пишнотою її тіла, ямкою на шиї, круглими повними персами з велетенськими темними пипками, крутими вигинами талії і стегон. А за мить, невідомо як, він уже тримав її в обіймах, а вона зривала з нього одяг. Діставшись нижньої сорочки, схопила її на плечах і роздерла шовк до самого пупа, та Арис цього й не помітив. Він торкався пальцями гладенької шкіри — теплої на дотик, як нагрітий дорнським сонцем пісок. Закинувши голову жінки, Арис відшукав її вуста. Вони розтулилися йому назустріч, а в долоні впали її перса. Арис торкнувся пипок, і ті набрякли під його великими пальцями. Волосся в неї було чорне й густе і пахло орхідеями, і від цього густого земляного запаху прутень у нього затверднув так, що аж заболіло.

— Торкніться мене, сер,— шепнула вона йому на вухо. Його рука ковзнула її округлим животом і відшукала ніжну вологу западину під заростями чорного волосся.— Так, тут,— промуркотіла жінка, коли палець його прослизнув усередину. Застогнавши, вона потягнула Ариса до ліжка та штовхнула вниз.— Ще, ще, так, ніжно, мій лицарю, мій лицарю, мій ніжний білий лицарю, так, ти, ти, я так тебе хочу!

Її руки самі завели його прутень усередину, а тоді обійняли його за спину, притискаючи ближче.

— Глибше,— прошепотіла вона.— Так, о...

Вона обхопила його ногами, міцними як криця. І поки він встромляв і встромляв, нігті її дряпали йому спину, а тоді вона, скрикнувши під ним, вигнула спину. В цей час пальці її відшукали його пипки і стиснули, і тримали так, поки він не вистрелив їй у лоно своїм сіменем. «Можна померти від щастя»,— подумав лицар, і бодай ненадовго — на дюжину ударів серця — відчув умиротворення.

Але він не помер.

Жага його була глибока і безкрая, наче море, та коли хвилі відкотилися, проступили гострі як ніколи скелі сорому й провини. Іноді їх накривали хвилі, та вони все одно лишалися там, під водою, тверді, чорні та слизькі. «Що я кою? — питав себе Арис.— Я ж лицар королівської варти». Він скотився з жінки й розтягнувся, витріщаючись у стелю. Там бігла велика тріщина — від стіни до стіни. Досі він її не помічав, так само як не помічав і картинки на гобелені: Наймірії зі своїми десятьма тисячами кораблів. «Я бачу лише її. Та у вікно міг дракон підглядати, а я б нічого не бачив, окрім її грудей, її обличчя, її усмішки».

— Тут є вино,— провуркотіла жінка йому в шию. Закинула руку йому на груди.— Хочеш випити?

— Ні,— відсунувся він і сів на краю ліжка. В кімнаті стояла задуха, але він тремтів.

— У тебе кров,— сказала жінка.— Сильно я тебе подряпала.

Коли вона торкнулася його спини, він здригнувся так, наче пальці в неї палали вогнем.

— Ні,— підвівся він, голий.— Досить.

— У мене є бальзам. Від подряпин.

«Але не від сорому».

— Подряпини — це дурниця. Пробачте, міледі, я маю йти...

— Вже? — здивувалася вона; у неї був хрипкий голос, і великий рот, створений для шепоту, і повні вуста, спраглі цілунків. Волосся, чорне й густе, впало їй на голі плечі й до самих пишних грудей. Воно кучерявилося великими кільцями. Навіть на горбочку між ніг волосся в неї було м'яке й кучеряве.— Лишіться зі мною на всю ніч, сер. Я ще багато чого можу вас навчити.

— Я вже й так забагато від вас навчився.

— Спершу, здається, ви раділи цим урокам, сер. Ти певен, що тікаєш не в інше ліжко, не до іншої жінки? Скажи мені, хто вона. Ми з нею влаштуємо за тебе поєдинок — голі до пояса, на ножах,— посміхнулася вона.— Якщо, звісно, це не гадюка. Якщо так, то можу й поділитися. Сестричок я теж люблю.

— Ви же знаєте, що ніякої іншої жінки немає. Тільки... служба.

Вона підвелася на лікті й поглянула на нього, сяючи у світлі свічки великими чорними очима.

— Ця пранцювата сучка? Знаю я її. Між ногами в неї сухо, наче порохом припало, а цілує вона до крові. Нехай служба сьогодні разок поспить сама, а ти лишайся на ніч зі мною.

— Моє місце в палаці.

— З твоєю королівною,— зітхнула вона.— Я ревную! Боюся, її ти любиш більше за мене. Але панянка для тебе ще замала. Тобі потрібна жінка, а не дівчинка, однак якщо тебе це так збуджує, можу погратися в цнотливу.

— Не кажіть так.

«Не забувай, вона дорнянка». У Розлогах кажуть, що це від гострої їжі дорняни такі гарячі, а їхні жінки — шалені та хтиві. «Вогнеперець і чудернацькі присмаки розпалюють кров, жінка не може нічого з собою вдіяти».

— Я люблю Мірселлу як дочку,— сказав Арис, якому ніколи не мати власної дочки, так само як і дружини. Натомість він має гарний білий плащ.— Ми їдемо у Водосад.

— Можливо,— мовила вона,— тільки в батька мого все забирає вчетверо більше часу, ніж потрібно. Якщо він каже: виїжджаємо завтра, це означає, що протягом двох тижнів ви таки виїдете. Але у Водосаду тобі буде самотньо, запевняю тебе. І де подівся мій хоробрий кавалер, який казав, що волів би провести в моїх обіймах решту життя?

— Я це сп'яну сказав.

— Та ти три кухлі розведеного вина випив.

— Я сп'янів од вас. Минуло десять років відтоді, як... та я, відколи білого плаща вбрав, не торкався жодної жінки до вас. Я не відав, що таке кохання, а тепер... Я боюся.

— І що могло налякати мого білого лицаря?

— Я боюся за свою честь,— сказав він,— і