Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Я озирнулася в бік будинку.

— Краще не треба.

Від самої гадки про це мій шлунок стиснувся.

— А, не любиш ризикувати.

— Річ не в цьому.

— Без проблем. Ми просто продовжимо нашу невеличку нудну прогулянку й повернемося в маленький нудний флігель.

Я знала, що він жартує. Але щось в його тоні зачепило мене. Я згадала Дейдре в автобусі, її слова про те, як добре, що одна з нас, дівчат, залишилася з батьками. Моє життя мало б бути маленьким, з дрібними амбіціями.

Я подивилася на лабіринт, на його темний густий живопліт. Я чинила безглуздо. Можливо, я поводилася безглуздо вже багато років. Урешті-решт усе в минулому. І я живу далі.

— Просто запам’ятай, куди ти повернула, а йдучи назад, повертай у протилежний бік. Це не так складно, як здається. Справді.

Не подумавши як гоже, я покинула Вілла на стежці й, вдихнувши, увійшла в лабіринт. Поминула знак «Без супроводу дорослих дітям вхід заборонено» та швидко попростувала темним вологим живоплотом, на якому все ще блищали краплі дощу.

«Усе не так вже й погано, все не так вже й погано, — бурмотала я собі під носа. — Це просто гора старого живоплоту». Я повернула праворуч, потім ліворуч через прогалину в живоплоті. Знову праворуч і знов ліворуч. Ідучи, я повторювала подумки в зворотному напрямку: «Праворуч. Ліворуч. Прогалина. Праворуч. Ліворуч».

Моє серце почало гупати швидше, а у вухах шуміла кров. Я змушувала себе думати, як Вілл на тім кінці живоплоту поглядає на годинник. «Це просто дурна перевірка. Я вже не та наївна юна дівчина. Мені двадцять сім. Я живу з чоловіком. У мене відповідальна робота. Я геть інша людина».

Я повернула, пішла прямо й знов повернула.

Коли ж ні з сього ні з того відчула паніку. Мені здалося, що десь у кінці живоплоту прошмигнув чоловік. І хоч я переконала себе, що це тільки гра уяви, проте, відвернувшись, я забула зворотний порядок поворотів. Праворуч. Ліворуч. Прогалина. Праворуч… Праворуч? Я пішла в інший бік? Мені перехопило дух. Я змусила себе йти вперед, тільки щоб остаточно зрозуміти, що я повністю втратила орієнтири. Я зупинилася й глянула на напрямок тіней, намагаючись з’ясувати, з якого боку захід.

Раптом я второпала, що не можу цього зробити. Я не могла залишатися там. Я розвернулася й пішла, як гадала, в південному напрямку. Я виберуся. Мені двадцять сім. Усе добре. Однак потім мені вчулися їхні голоси, улюлюкання та глузливий сміх. Вони з’являлися та зникали в прогалинах живоплоту. Я відчувала, як ноги на високих підборах п’яно погойдуються і як безжально колеться живопліт, коли, намагаючись втримати рівновагу, обпиралась на нього.

— Я хочу негайно вийти, — промовила я до них невиразним нерівним голосом. — Хлопці, з мене досить.

Коли дивлюсь — немає їх. Лабіринт мовчав, чути було лиш віддалений парубочий шепіт десь за живоплотом, утім, можливо, то просто вітер шерехтів листям.

— Я хочу негайно вийти, — сказала я, утім, голос мій був украй непевним. Я подивилась на небо й на мить, побачивши над собою безкраїй, всіяний зірками темний простір, втратила рівновагу. Коли ж як підстрибну! Це хтось охопив мою талію. Ага, чорнявий. Той, що в Африці був.

— Ти ще не можеш іти, — промовив він. — Ти зіпсуєш гру.

Я знала вже тоді, щойно відчула його руки на моїй талії. Я зрозуміла, що рівновага змістилась, а певна стриманість у поведінці почала випаровуватись. І, засміявшись, відштовхнула його руками, неначе все це жарт, не бажаючи давати йому на розум, що я знала. Тоді він гукнув до своїх друзів. Я вирвалася й раптово побігла, намагаючись знайти вихід. Ноги мої тонули у вологій траві. Я чула, як вони оточують мене: їхні викрики, їхні невидимі тіла. Моє горло стислося від паніки. Я була цілком дезорієнтована й не розуміла, де я. Високий живопліт і далі погойдувавсь, нахиляючись до мене. Я бігла, проштовхувалася поміж кущів, спотикалася, пірнала у прогалини, намагаючись утекти від їхніх голосів. Але виходу не було. Усюди, куди повертала, був живопліт і ще якийсь глузливий голос.

Аж ось натрапила на галявинку й на мить утішилася, що свобода поруч. Коли ж бачу, а це знов те саме осереддя, звідки я почала. Я похитнулася, уздрівши, що всі вони стоять там, наче просто чекають мене.

— Ось і ти, — упав у річ один з них, схопивши мене за руку. — Я ж казав вам, що вона сама цього хоче. Давай, Лулу, поцілуй мене, і я покажу тобі вихід. — Його голос був м’яким і тягучим. — Поцілуй нас усіх, і ми покажемо тобі вихід.

Їхні обличчя розпливалися.

— Я просто… Я просто хочу, щоб ви…

— Давай, Лу. Я ж тобі подобаюсь, еге? Ти сиділа в мене на колінах увесь вечір. Один поцілунок. Хіба це важко?

Хтось пирснув сміхом.

— І ти допоможеш мені вийти звідси? — Навіть я почула, яким жалюгідним був мій голос.

— Тільки один. — Він зблизивсь до мене.

Я відчула його рот на своїх вустах, а його рука стисла моє стегно.

Він одірвавсь, і я відчула, як змінилося його дихання.

— А тепер Джейкова черга.

Я не знаю, що тоді сказала. Хтось тримав мою руку. Лунав сміх. Я відчула чиюсь руку у волоссі, вже інші губи прикипіли до моїх, наполегливі, агресивні, а потім…

— Вілле… — Я ридала, скрутившись у клубок. — Вілле… — знову й знову повторювала його ім’я, мій голос проривався десь із грудей. Я відчувала, що він десь далеко, аж на тому боці живоплоту.

— Луїзо? Луїзо, де ти? Що сталося?

Я щонайдалі забилася в куток у живоплоті, міцно охопивши себе руками. Сльози розмивали очі. Я не могла вийти. Здавалось, я зостануся тут довіку. Ніхто мене не знайде.

— Вілле…

— Де?..

Він з’явивсь переді мною.

— Пробач, — мовила я, дивлячись угору перекошеним обличчям. — Мені дуже шкода. Я не можу… це зробити.

Він підняв руку на кілька дюймів, на скільки подужав.

— Господи, що за?.. Ходи сюди, Кларк. — Він під’їхав до мене, з відчаєм глянув на свою руку. — Клята непотрібна штука!.. Все добре. Просто дихай. Ходи сюди. Просто дихай. Повільно.

Я витерла очі. Побачивши його, відчула полегшу, паніка почала відступати. Я встала, похитуючись, і затулила руками обличчя. — Пробач. Я… не знаю, що сталося.

— У тебе клаустрофобія? — Його занепокоєне обличчя було за кілька дюймів від мого. — Я бачив, що ти не хочеш іти. Я просто…