Читати книгу - "Останній з могікан"

— Двоє моїх молодих вояків настигають зараз твого товариша, — провадив далі гурон, наче не завважуючи хвастощів бранцевих. — Коли вони повернуться, наші мудрі люди скажуть, жити тобі чи вмерти.

— Хіба гурон вух не має? — зневажливо кинув Анкес. — Делавар, відколи він ваш бранець, двічі чув гук знайомої рушниці. Твої молоді вояки ніколи не повернуться.

Коротка й похмура мовчанка запала по цих зухвалих словах. Данкен, зрозумівши, що могіканин мав на думці смертоносну рушницю розвідника, аж нахилився вперед, щоб краще розгледіти, яке враження на переможців справить Анкесова заява. Але ватаг задовольнився простим запитанням:

— Якщо ленапи такі спритняки, чом же один з найхоробріших вояків їхніх опинився тут?

— Він погнався за боягузом і впав у пастку. Мудрий бобер теж може впійматись.

Кажучи це, Анкес показав пальцем на самотнього гурона, тільки тим і обмеживши свою увагу до такої негідної, постаті. Мова Анкесова, як і тон його, викликали велике збудження серед слухачів. Погляд кожного понуро втупився в провинного одноплемінця, і тихий погрозливий шемріт перебіг по юрбі. Цей зловісний гомін докотився й надвір, і жінки та діти натислися щільно всередину, так що поміж кожними двома плечима виглядало чиєсь цікаве й напружене обличчя.

Тим часом старіші ватаги посеред хатини радили раду, перемовляючись короткими, рубаними реченнями. Кожен думку свою висловлював просто й енергійно. Тоді знов запала мовчанка, тривала і поважна. Всі відчували, що ось-ось мається прийняти важливу ухвалу. Ті, хто був ззаду, поспиналися навшпиньки, щоб краще бачити, і навіть винуватця-гурон забув на хвильку про свою ганьбу, піднісши голову й стривоженим поглядом втупившись у гурт ватагів. Мовчанку врешті порушив літній вояк, про якого не раз уже згадувано. Він підвівся з землі й, пройшовши повз нерухомого Анкеса, у велегідній позі зупинився біля провинного одноплемінця. Цю мить та сама кощиста стара, що ото пащекувала перед безборонним могіканином, із смолоскипом у руці пробилася насеред хати, ступаючи якимось чудним видрібцем і бурмотячи щось неврозумливе, чи не закляття якесь. Дарма що вдерлася сюди вона ніким не прохана, ніхто їй і не перешкоджав.

Підступивши до Анкеса, вона піднесла смолоскипа, щоб червоним його блиском освітити геть усе обличчя бранцеві. Могіканин і далі стояв непорушно й гордовито, не вподобляючи навіть поглядом настирливу жінку. Очі його незмигно дивились у далечінь, неначе прозирали крізь усі перепони й бачили прийдешнє. Заспокоївши свою жагу розглядин, жінка пробурмотіла щось задоволено і заходилась піддавати такій самій випробі й свого боягузливого земляка.

Молодий гурон мав на собі небагато одежі, а майже все гарне тіло його було по-бойовому розмальоване. У світлі смолоскипа проступав виразно кожен його м'яз, кожен суглоб. Данкен аж одвернувся, жахом пойнятий, коли побачив, як судомно колотиться тіло бідоласі. Жінка заходилася вити, тихо й жалібно, на це прикре та ганебне видовище, але ватаг простяг руку і обережно відсторонив стару.

— Хитка Тростино, — звернувся він до молодого злочинця його рідною мовою і назвавши його на ім'я, — хоча Великий Дух зробив тебе приємним окові, краще б тобі було зовсім не родитись. Язик твій вдома добре чути, але в бою він німий. З усіх моїх юнаків ти найглибше вганяєш томагавк у стовп військовий, але найслабше б'єш ним в англійців. Ворог знає, яка в тебе спина, але ніколи не бачив кольору твоїх очей. Тричі він кидав тобі виклика, і тричі ти забував на нього відповісти. Твоє ім'я ніколи не згадуватиметься в твоєму плем'ї — його вже забуто.

Коли ватаг почав звільна виголошувати ці слова, вимовно пристаючи після кожної фрази, злочинець підвів лице, шануючи вік та становище ватагове. Ганьба, жах і гордощі змагались у нього на виду. Очима, пройнятими болем, глянув він навкруг, на людей, що в подихові їхнім була його доля. Врешті гордощі таки взяли гору на часину. Він звівся на рівні ноги й, оголивши груди, твердо подививсь на гострого лискучого ножа, що заніс над ним невблаганний суддя. І коли ніж заглиблювався йому в груди, навіть усміхнувся, наче втішений, що смерть виявилась така легка. А тоді важко впав долілиць, біля ніг незворушно випростаного Анкеса.

Стара жінка зчинила голосний лемент і, впустивши смолоскипа на землю, покрила все мороком. Потремтілі глядачі, немов сполохані привиди, вислизнули хутчій із хатини, і Данкенові видалося, що тільки він один та тріпотлива ще жертва індіянського судилища й лишилися тут.

РОЗДІЛ XXIV

Збори він враз розпустив,

і всі кинулись миттю до зброї.

Гомер, «Іліада»

Але зараз же Гейворд переконався у своїй помилці. Чиясь тверда рука лягла йому на плече, і Анкесів голос прошепотів до вуха:

— Гурони — собаки. Вояк не здригнеться, побачивши кров боягуза. Сивоголовий і сага-мор у безпеці, і рушниця Соколиного Ока не дрімає. Іди! Анкес і Щедра Рука тепер не знайомі. Досить.

Данкен радий був би довідатись більше, але Анкес уже злегка підштовхнув його до дверей, застерігаючи перед небезпекою, в разі б гурони викрили їхнє знайомство. Повільно й неохоче вийшов Гейворд на двір, скоряючись необхідності, і змішався з юрбою. Пригаслі вогнища на галявині слабким і непевним блиском освітлювали темні постаті, що мовчки сновигали туди-сюди, а подеколи яскравіший спалах впадав у хатину і вихоплював з мороку постать Анкеса, котрий усе ще стояв випростувано біля трупа гурона.

Незабаром усередину зайшло кілька вояків і забрали мертве тіло до лісу. На Данкена піхто не звертав уваги, і він блукав собі поміж осель, намагаючись знайти хоч які-небудь сліди тієї, що заради неї важив головою. При теперішньому замішанні в племені йому легше легкого було б утекти до своїх товаришів, якби таке бажання з'явилося. Але натомість до незбавної тривоги за Еліс долучився ще один, хоч і менший, клопіт — за долю Анкеса, і все це не дозволяло йому з нічим забратися звідси. Тим-то він никав од хатини до хатини, заглядав до кожної і так обійшов ціле селище. Махнувши, зрештою, рукою на ці даремні пошукування, Данкен подався назад до радної хатини. Мав він на думці відшукати Девіда та й усе в нього розпитати.

Дійшовши до будівлі, що виявилась водночас і пристанищем суду, й місцем страти, юнак побачив, що збудження вже ущухло. Вояки знову зібралися, спокійно палили люльки й обговорювали найважливіші пригоди з останньої виправи до витоків Горікену. Поворот Данкенів, дарма що мав би нагадати їм про таємничі обставини його появи тут, нібито не збудив