Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

Шурик, звичайно, молодчага… Що, якби в ДАІ знали, як виглядає устаткування Дітей Дєточкіна!? Сиділа б я зараз за ґратами та марно силкувалася довести, що валізу цю вперше бачу! Ще другий колишній чоловік, називається!!! Як він взагалі посмів мене в цю історію втягувати й правди не пояснити? Про якісь кредити, перевірки наплів. І як не сором?»

«Не обвинувачуй людини зопалу! — вступило Сумління, — всієї правди він не сказав, аби тебе не лякати. Одна справа — якась там перевірка на благонадійність бізнесменів, і зовсім інша — боротьба з запеклими злочинцями. І до кого ж було звертатися бідолашному Шурикові, як не до тебе? Таж він просто не мав іншої ради! Його Робін з Кимось уже запідозрили, напевне, й не дали б закінчити розслідування та назбирати доказів проти Вадика. Тому Шурик і «Форда» брав, щоб не надто світитися. Він, може, й не збирався свою валізу в тебе залишати. Просто хотів свій прилад завжди мати при собі в дорозі. Від гріха, точніше, від Когось подалі. А може, Шурик передбачав обшук у гаражі, вважав, що мого авто не зачеплять?»

«Раз у таку сумнівну справу вплутався — повинен був передбачати які завгодно повороти подій», — кволо огризнулась я.

Втім, настав час зав'язувати з такими внутрішніми конфліктами. Як і годиться, з появою зовнішнього ворога, ці війни мусили бути припинені хоча б тимчасово. Я мусила терміново придумати новий план.

«Як шкода, що номер з обміном Шурика на валізу не пройде», — замість генерації здорових ідей, мозок вирішив узятися до безглуздого обсмоктування власної образи.

«Та менше з тим! Подумаєш — валіз у світі поменшало! Не розкисай! Головне ж — дістатися до Робіна. А методи тиску на нього й без валізи знайдуться. Викривальний лист — теж сила».

І тут я усвідомила справжній зміст підслуханої щойно розмови. Поп-зірка був останнім у списку жертв Дітей Дєточкіна. Післязавтра спливав термін виконання його вироку. Виходить, за добу Робін перестане контактувати з сусідом та його друзями. І тоді я його вже точно не знайду. Якщо я й могла якось вплинути на плани Вадима, то тільки зараз. Цей факт мене анітрохи не радував.

«Далі зволікати нікуди. Не можеш упоратися сама — передай справу людям з більшими можливостями. Хоча б і міліції. Адже ризикуєш проґавити ватажків зграї! Доведеться бідним дітям, яким Робін просто мізки запудрив, за все розплачуватися. Крім того, невідомо, чи справді випустять Шурика на волю по завершенні операції».

Я напружено крутила в руках телефон. Бачить Бог, я не хотіла здавати Робіна. Не хотіла. Але, з іншого боку, він сам винен. Нема чого так ретельно маскуватися. І потім, якби він не зачіпав Шурика, я б взагалі жодних претензій до нього не мала. Кому, як не Вадикові, знати, що я своїх колишніх чоловіків не полишаю напризволяще! Пальці раптом вийшли з покори і мимоволі набрали потрібний номер.

— Алло, можна ще раз Настю? — скам'янілим голосом промовила я в трубку, коли зрозуміла, нарешті, куди дзвоню. Зрештою, Вадик теж мій колишній чоловік.

— Сестрице, ти вже вибач, що знову тебе смикаю. Термін мого завдання переноситься на завтрашній ранок. Розумієш?

Як не дивно, Сестриця розуміла. Перебування їх із Дариною на одній території позитивно впливало й на поведінку, й на розумові здібності обох.

Я розсудила, що півтори доби Жорику вистачить, щоб у разі моєї невдачі цілком нейтралізувати Дітей Дєточкіна. На крайній випадок він же має можливість просто поставити на вуха всю міліцію. Якщо я найближчими днями не переломлю ситуацію — іншої ради не залишиться. Доведеться здати Робіна в руки сторонніх. Я будь-що мусила зробити все від мене залежне, аби не припустити найгіршої розв'язки.

«Блеф — справа тонка», — повчала я сама себе, натискаючи кнопку сусідового дзвінка.

— Відчинено! — гукнув він звідкись із глибин свого лігва. Я смикнула ручку дверей і відразу потрапила в зону апетитних ароматів, від яких в шлунку почалися легесенькі кольки. Артем готував щось гостре й пахуче. Я згадала, що досі не снідала, й сумно ковтнула слину.

— Заходь. А я отут кулінарією, типу, бавлюся, — на своїй території Артем тримався значно впевненіше. — Складеш компанію? Не люблю їсти в самоті.

Я забула всі правила пристойності та енергійно закивала.

— Я й не знала, що ти такий майстер.

Артем дістав із духовки деко із м’ясом по-французьки.

— Так ніколи ж було, — ніяково посміхнувся сусід. — А зараз ось із дому виходити, типу, не хочу — то відразу й до хавчика руки дійшли.

— Це — їжа, а не твоє дурне слово. Сам ти хавчик! — образилась я за таку апетитну страву.

— Може, й правда хавчик, — раптово спохмурнів сусід. — Я, тобто. Суспільству на з'їжу, так виходить. Усім чогось від мене треба… Придумай те, зроби це. Зжирають потрошку…

— Он воно як? — мені знову стало його шкода. — А я гадала, що буду оригінальна.

— Тобто?

— Мені, будь ласка, ось цей шматочок, надто він симпатичний, — вказане миттю перемістилося до мене в тарілку. — Тобто, любий сусіде, я теж від тебе чекаю дечого. До речі, стосовно стеження… Я все владнала.

— Дякую, — схоже, я зіпсувала хлопчикові апетит. — А що від мене цього разу потрібно?

«Нормально? «Цього разу»!!! Я його, можна сказати, вперше в житті про щось прошу…»

— Сущі дрібниці, — я почувалася останньою сволотою, але на карту було поставлено надто багато і по-іншому вчинити вже не могла. — Справа значно легша за спробу пограбування банку.

Артем завмер,