Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

На моніторі один за одним проявлялися офіси, коридори, прохідні. Провінційні. Облізлі. З іще радянськими залізними брамами, зі стінами, до половини пофарбованими зеленою олійною фарбою, з розбитими кахлями на щербатій підлозі. Новенькі, відремонтовані, з блискучим паркетом, з вертушками. З охороною: дідами у куфайках, мордатими хлопцями у відомчій формі, відставними військовими, бандитського вигляду молодиками. Арсенове завдання було зробити так, щоб охорона впустила в будинок бригаду електромонтажників.

Монтажники теж були різні. З’являлись вони іноді поодинці, частіше по двоє, рідко по троє. Вони показували на пропускному пункті документи, і Арсен, стиснувши мишку в пітній долоні, клацав на пульті: пропустити.

Охоронці тупо дивилися в розгорнуті перед ними «ксиви». Іноді дивилися в списки, розкладені під скляним віконцем. Потім кивали; кивок виходив у Арсена найкраще. Клац мишкою — і голена голова, кошлата голова, сива, маленька, кругла, — будь-яка голова різко падала вперед, наче струшувала сигаретний попіл з маківки. Кивок.

А потім вони пропускали монтажників. Хоча, чесно кажучи, не було жодних підстав їх пропускати: монтажники приходили, ніким не кликані, їх не було ні в яких списках, і документи вони пред’являли липові.

Кивок. Пропустити.

Відчинялися брами. Проверталися вертушки. Монтажники проходили в будинок і губилися в плетиві коридорів.

Арсен відчував гостру втіху від цієї важкої, такої одноманітної роботи. Як артист, що ридає на сцені — і щасливий од того, що чудово грає. Як Данило-майстер, цілковито задоволений кам’яною квіткою. Він працював, з його погляду, віртуозно, — і все-таки двічі помилився.

Обидва рази це сталося за однакових обставин. Прохідні величезних заводів були обвиті проводами й кабелями, мов старечі руки — вузлуватими венами. Сенсори, камери, ціла колегія охоронців — Арсен не встигав відкоригувати всіх. Починалася тяганина, дзвінки «нагору», ремонтники спершу сердились і навіть кричали, потім упадали в апатію й закурювали. У першому випадку спрацювала протипожежна сигналізація, у другому — охоронець вискочив зі своєї будки з лементом: «Не можна курити! Погасіть!»

Обидва рази ремонтники пішли ні з чим.

— Нічого, не переживай, я ж тебе не лаю! — втішав Максим.

Арсен прокусив губу до крові. Він почувався жорстоко приниженим, причому привселюдно, і сам не знав, де взялося таке почуття.

— Емоційно відкочує, — пояснював йому Максим. — Провал у творчій роботі сприймається дуже важко. Тримайся! Зосередься! Кожна твоя удача виправдовує десять поразок, ні, сто поразок! Зосередься. Їдемо далі.

На третій раз, коли попалася величезна серйозна прохідна, Арсен був готовий впасти у відчай. Уявний курсор двоївся й троївся, здавалося, смітинка потрапила під лазерне «око» непрацюючої миші й заважає керувати тим, що діється на екрані.

— Спокійно, — сказав, нечутно підійшовши, Максим. — Не нервуйся, тебе за це не розстріляють і не позбавлять преміальних. Бери оцього, вусатого, я нейтралізую решту.

Він вийняв свій мобільний.

Через секунду в скляній будці на прохідній задзвонив телефон. Найпаскудніший з контролерів, низенький і жовтий, запопадливо схопився за слухавку:

— Прохідна!

У цю мить вусатий охоронець подивився в списки, де не було ніяких монтажників, і коротко кивнув.

Провернулася вертушка. Моргнув зелений сигнал.

— Алло! — кричав низенький у слухавку.

— Прохідна? — низьким вагомим голосом сказав Максим.

— Так! Так! Степан Федорович?

— Прохідна, — повторив Максим тим же глибоким голосом, задоволено, як ситий кіт. — Надбавка в касі. Після зміни. По накладній. Так!

Слова його окремо не мали сенсу. Проте разом — разом вони складалися в щось схоже на заклинання для низенького жовтого охоронця — ці слова, поєднані з голосом, що їх промовляв, та з інтонацією. Це була шифровка, шарада — охоронець витратив кілька секунд, щоб її розгадати.

Монтажники вже крокували коридором, незграбні у своїх робах, з витками кабелів на плечах. Максим від’єднався; жовтолиций охоронець з подивом подивився на слухавку у своїй мозолястій лапі:

— З бухгалтерії, чи що? Зірвалося…

Монтажники завернули за ріг і пропали з поля зору.

— Є, — сказав щасливий Арсен. — Дякую!

Максим ляснув його по плечу.

Клац. Освітився новий екран. Перший монтажник, стоячи на драбині, дивився в очі щойно встановленій камері, ніби дивуючись результатові. Знизу, притримуючи драбинку, виднівся другий.

— Вони — теж наші програми, — Максим указав на монтажників. — Маленькі утиліти. Ми їх використовуємо. Це аморально. Але ми їм потім платимо, це морально.

— Ти хочеш геть усе на світі засіяти камерами?

— І без мене засіюють. Уже майже засіяли. Я просто випереджаю події, наголошую на деяких об’єктах, для мене стратегічно важливих.

«Правда».

— Чому саме ці офіси?

— Тут приймають рішення, від яких залежать мої дальші плани. Я хочу, щоб рішення були на мою користь.

«Правда».

— Які рішення, якого роду?

— Комерційні. Управлінські. Які рішення зазвичай приймає керівництво на Важливих Нарадах?

— Сподіваюся, ти не збираєшся знищити Землю? — запитав Арсен з нервовим смішком.

Максим розреготався.

— Я?! Я найдобріша істота! Мені потрібні мережі, я в них живу й годуюся. Тому мені треба, щоб мереж було більше. Тому я дбаю про прогрес, я хочу, щоб комп’ютер стояв у кожному селі, в кожній задрипаній халупі на екваторі й за полярним колом! Мені це вигідно — але й людству це вигідно теж! Це симбіоз розумних істот!

«Правда».

— Максиме, ти… інопланетянин?

— Е-е-е… Строго кажучи, так.

«Правда».

О шостій годині вечора машина відвозила його додому. Найчастіше він просив висадити його коло перехрестя, за квартал од двору. Він знаходив радість у самотній прогулянці по відносно свіжому, ще літньому, трохи зіпсутому вихлопними газами повітрю.

А цього вечора погода