Читати книгу - "Вільняк"

— Бігме, не хотів би я зустрітися з таким мурлом темної нічки, — похитав головою Спритник, душком вихилив свого жбана і підморгнув Матінці Блакитне воло, аби підлила ще.

— Я теж, — підхопив Різень.

— Може, я й помиляюся, — промовив Громовий Вовкун, укупі з іншими піратами підсідаючи до примар, — але мене гнітить зле передчуття. Ніби нас підстерігає якесь нещастя. Ви чули його слова? «До бою станемо». Не знаю, як вас, а мене вони насторожують.

Фелікс похмуро зсунув брови.

— По-твоєму, оті молотоголовці, що ви наполохали, щось винюхували? — запитав він.

— Поза всяким сумнівом, — насурмонився Вовкун. — Вони намагалися залишитись непоміченими. І якщо ви запитаєте мене, що їх тут цікавило, відповім: наші оборонні редути.

Фелікс ще дужче спохмурнів.

— Скільки, кажеш, їх там було?

— Щонайменше дві сотні, — понуро відповів Вовкун. — І є свідчення, що їх навіть куди більше. Табірні вогнища, галяви, щойно полишені старі хати-вежі. — Він поморщив носа. Боюся, тут уже зібралася добра половина всіх Гоблінівських сельбищ і тільки вижидає слушної миті для нападу.

Фелікс аж підскочив, очі його спалахнули вогнем.

— То чого ж ми чекаємо? — зикнув він. — Треба негайно сповістити Раду Вільних галявин — і рихтуватися до війни!

— Хай тобі гаразд ведеться! — буркнув Громовий Вовкун і скептично пирхнув. — Ти що, не знаєш нашого брата вільняка? Поки колосяться лани і повно дерева на заготівлях, їх більше ніщо не цікавить. Та й бібліотекарі нічим не кращі, їм книгозбірня заслонила весь світ.

— Ну, то й що? Обійдемося без них! — знову вигукнув Фелікс і переможно всміхнувся.

Одного по одному обвів він поглядом усіх бенкетників.

— Друзі мої, доведеться вам поки що зачекати з планами на майбутнє, — промовив він. — Різню, Сріблясті пасовища ніде не дінуться. Куцаню і Спритнику, полювання на повзунів відкладається, будемо билися з молотоголовцями. А ти, Брованю, тим часом забудь про садівництво і знову надягни кістяні обладунки. Тобі вони ще придадуться!

— Авжеж, Феліксе, — відповів Бровань.

— Що ж до мене, — провадив він, грізно блискаючи очима, — то, боюся, наразі я не складу компанії бібліотекарям. — Із цими словами він підніс догори кухля, допіру наповненого від Матінки Блакитного вола. — Забудьмо про Примар Осип-Міста, — проголосив він. — П’ю до Примар Нового Нижнього міста!

На заході все чисто, просигналив із небесного човна молодий літун, відтак круто шугонув униз, промчав над високими ясно-зеленими травами Сріблястих пасовищ — і знову злинув у небесну височінь.

Легше, Ксанте, просигналила у відповідь його товаришка, вправним порухом натяжної линви перелаштувала вітрило — і піднялася поруч із ним.

— Я бачу, ти далі тішиш своє самолюбство перед тілдеропасами! — з усміхом прокричала Маґда.

— Та де! Просто мені подобається літати на «Щуроптахові»! — прокричав у відповідь Ксант, ніжно погладжуючи різьблений бушприт небесного човна. — Він ще слухняніший, ніж я гадав, — додав хлопець, голосно засміявся і зграбним рухом повернув линви горішнього та долішного вітрил. Чаймовина з шовковини туго нап’ялася, і невеличке суденце шугонуло ще вище в небо.

— Нас не розважатися сюди посилали! Ми тут на патрулюванні! — гукнула навздогін йому Маґда, ніжно погладжуючи бушприт своєї «Лісової нетлі». Хоча, ніде правди діти, дівчина теж чула неабияке піднесення, знов опинившись у небі. Потому, як у вітрило її човна поцілила сорокушача вогняна куля і «Лісова нетля», утративши керування, штопором ввігналася в землю Темнолісу, Маґда боялася, що повітряний човен уже ніколи не злетить у небо. Зібравши останні сили, вона таки приволокла додому «Лісову нетлю», хоч і довелося кілька день дибати похмурим Темнолісом. Ще кілька тижнів пішло на те, аби забути жахоту катастрофи, та й ремонт човна забрав чимало часу. І ось тепер Маґда та «Лісова нетля» знову були разом, знову краяли чисте небо Вільних галявин.

Тим часом Ксант угорі підтяг гирі — й знову пірнув униз, наполохавши стадо тілдерів, що паслися на луці. Перелякані тварини пустилися чвалом по зеленій траві. Кілька поблизьких живолупів, сторожів стада, помахали літунам руками і прокричали якесь живолупівське вітання. Бувалі пастухи нічого так не цінували, як вправний політ. Ксант помахав їм на відповідь і, виписавши низьку дугу, прилучився до товаришки.

Полетіли, просигналила Маґда, тамуючи усміх. Повертаємось назад. Нам ще рапортувати.

Ксант слухняно кивнув головою і коли вона розпустила вітрило уповні, полинув слідом за дівчиною. Яскраве сонце пестило безкраї луки Сріблястих пасовищ, де мукали й паслися цілі сонмища волорогів у сусідстві з грайливими стрибучими тілдерами.

За Сріблястими пасовищами, скільки сягало око, тяглася хвиляста опона Темнолісу. Ген-ген видніли крихітні цятки — то починалися Гоблінівські сельбища, а ще далі, під самим небокраєм, мов жахіття із кошмарного сну, курів чорний дим Ливарних галявин. Але тут, під яскравим сонцем, усе дихало миром та супокоєм. Ксант наздогнав Магду і просигналив:

Нум наввипередки до Озерного приплаву!

Маґда не відповіла, але її «Лісова нетля» різко рвонула вперед, беручи курс на Вільні галявини. Дівчина прийняла Ксантів виклик. І ось, неначе пара снігунів у буревій, двійко повітряних човнів, як блискавка, полинули небом.

Ось вони поминули спостережну вежу, і Сріблясті пасовища залишились позаду; показалося шпичасте лісове верховіття на околицях, а там і до Вільних галявин рукою подати. Ген-ген унизу, на півночі, замаячіли круті стрімчаки, обсіяні нетряцькими печерами. Ще мить — і попереду виринуло Нове Нижнє місто з трьома озерами, і в тихих та глибоких водах тих озер, неначе у велетенських