Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

- вже тільки земля, запліднена сонцем. На галявинках з’являються зайці, а на гіллі - птахи. Ти вже не знаєш, кому передусім служить коріння. Коріння - тільки етапи і перехід. Чого б ти мав вірити в дереві тому, чому не вірив у насінині? таж ти не кажеш: «Насінина живе для себе. Вона завершена. Стовбур живе для себе. Він завершений. Квітка зі своїми змінами живе для себе, вона завершена. Сім’я, яке вона дає, живе для себе, воно завершене». Так само й про новий зародок, що проклюнувся і вперто витикає стовбурець між камінням. Який етап ти хочеш обрати, щоб назвати його результатом? Я знаю тільки те, що земля піднімається до сонця.

Отак і людина, і мій народ, про який я не знаю, куди він іде. Коли настає ніч, близькі стають комори й замуровані оселі. Сплять діти, сплять діди і баби, і що я можу сказати про їхній шлях? Його важко вирізнити, він непевно окреслений плином пори року, який додає лише зморшку старому й кілька слів у мову дитини; який навряд чи змінює усмішку. Який нічого не змінює ані в досконалості, ані в недосконалості людини. А проте, мій народе, я бачу, охопивши поглядом покоління, як ти пробуджуєшся і впізнаєш себе.

Але, звичайно, ніхто не думає за межами свого Я. І добре, що так. Важливо, щоб різьбяр різьбив срібло, не відволікаючись. Щоб геометр думав про геометрію. Щоб король правив. Адже всі вони - умова ходи. Так само й цвяхарі, що співають пісень цвяхарів, і розпилювачі дошок, що співають пісень розпилювачів дошок, дарма що ці всі майстри причетні до будівництва корабля. Для них є спасенним усвідомлення вітрильника завдяки віршеві. Від цього вони аж ніяк не менше люблять свої дошки і свої цвяхи, навпаки, вони отак зрозуміють, що знайдуть себе і завершать у тому довгому крилатому лебеді, який живиться морськими вітрами.

Отже, дарма що твоя мета не щадить тебе внаслідок самої своєї величі й тобі треба підмітати вранці свою кімнату, сіяти жменю ячменю разом із багатьма іншими людьми, повторювати той чи той виробничий рух або навчати сина ще одному слову чи молитві,- адже й усвідомлення корабля має спонукати тебе плекати, а не зневажати твої дошки і цвяхи,- отак і я хочу, щоб ти напевне знав, що не йдеться ані про твій обід, ані твою молитву, ані твою працю хлібороба, ані твою дитину, ані про свято в колі родини та приятелів, ані про річ, якою ти прикрашаєш свій дім, бо це все - тільки умова, шлях і перехід. Знаючи, що, розповівши тобі, я спонукав тебе не зневажати, а краще шанувати і цвяхарів, і розпилювачів, а також шлях і його повороти, запах шипшини на узбіччі, ритвини і спуски на пагорбах,- ти їх краще плекатимеш і знатимеш, якщо вбачатимеш у них не марні повороти, які наганяють нудьгу, а шлях до моря.

Я не дозволяю тобі казати: «Навіщо мені прибирання, тягар, який треба нести, дитина, яку треба годувати, книжка, яку потрібно знати?» Бо, якщо добре, що ти заснеш і мріятимеш про юшку, а не імперію, як-от мої вартові, було б добре, щоб ти був готовий і до візиту, про який ще не оголошено, але він на мить дасть тобі змогу ясно бачити й чути і перетворить твоє сумне підмітання в служіння культові, який годі описати словом.

Отже, удар твого серця, кожне страждання, кожне бажання, кожен вечірній смуток, кожен обід, кожне робоче зусилля, кожна усмішка, кожна втома протягом днів, кожне прокидання, кожне солодке засипання мають сенс Бога, якого можна добачити крізь них.

Ви не знайдете нічого, якщо перетворитеся в осілий народ, вважаючи, ніби запаси вже зроблені, а ви сидите серед тих запасів. Адже запасів немає, а той, хто припиняє рости, вмирає.

 

CXCIV

 

 

Анітрохи не дивно, що ти виснажуєшся в пошуках культури осілого народу, бо такої немає.

 

«Подарувати культуру,- казав мій батько,- це подарувати спрагу. Решта прийде сама собою». Але, даючи пійло, ти підтримуєш виробництво ситих черев.

Любов - це заклик до любові. Так само й культура. Вона полягає в самому прагненні. Але як культивувати прагнення?

Ти вимагаєш тільки умов своєї постійності. Той, хто створив алкоголь, вимагає алкоголю. Не те що алкоголь дає йому користь, бо він умирає від нього. Той, хто заснував твою цивілізацію, вимагає твоєї цивілізації. Є тільки інстинкт постійності. Цей інстинкт бере гору над інстинктом виживання.

Я бачив багатьох людей, які воліли краще вмерти, ніж жити за межами свого села. Ти бачив навіть газелей і птахів, що, опинившись у полоні, вмирають.

Якщо тебе відривають від дружини, дітей, твоїх звичаїв або якщо гасять у світі світло, яким ти жив,- адже воно світить навіть у келії монастиря,- тоді ти можеш померти від цього.

Якщо в такому разі я хочу врятувати тебе від смерті, досить, щоб я вигадав духовну імперію, де твоя кохана існує, мов у резерві, щоб приймати тебе. В такому разі ти житимеш і далі, бо твоє терпіння безмежне. Дім, до якого ти належиш, служить тобі в твоїй пустелі, хоч якій далекій. Кохана служить тобі, хоч яка далека і хоч як міцно спить.

Але ти не витримуєш, коли якийсь вузол розв’язується і речі безладно розсипаються. Ти вмираєш, якщо вмирають твої боги. Адже ти живеш ними. Ти можеш жити тільки тим, від чого можеш умерти.

Якщо я пробуджую тебе до якогось патетичного почуття, ти понесеш його від покоління до покоління. Ти навчиш своїх дітей бачити це обличчя крізь речі, як маєток крізь матеріали маєтку, бо тільки його треба любити. Адже ти не помреш задля матеріалів. Це вони зобов’язані - не тобі, бо ти тільки шлях і перехід,- а маєткові. І ти підпорядкував їх йому. Та якщо маєток уже сформований, ти помреш, щоб урятувати його цілість.

Ти помреш задля сенсу книжки, а не за чорнило й папір.

Адже ти - вузол відносин, і твоя ідентичність спирається не на дане обличчя, плоть, власність, усмішку, а на певну конструкцію, збудовану завдяки тобі, на обличчя, яке з’явилося, належить тобі й засновує тебе. Його єдність створена завдяки тобі, натомість ти тепер належиш до неї.

Дуже рідко ти можеш говорити про неї: немає слів, щоб передати