Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— Він повернув свій пістолет у мій бік, і я з його обличчя здогадалася, що зараз буде, тож вистрілила першою.

— Ти дуже спокійна.

— Я не почуваюся спокійною.

— Розмовляєш як робот.

— Отже, відповідно до того, як я почуваюся.

— Твій чоловік мертвий.

— Я знаю.

— Браян.

— Так.

— Мертвий.

Тут вона поглянула на нього через бар.

— Я знаю, що скоїла. Просто не відчуваю цього.

— Можливо, у тебе шок.

— Я б і сама так припустила.

У віддаленому куточку її свідомості, у глибині первісної частини мозку, причаїлася страхітлива думка: хоч яка туга зростала в її серці, тиснучи на його стінки та дряпаючи їх, решта тіла здавалася такою живою, якою не здавалася із часів Гаїті. Ця туга поглине її, коли вона перестане рухатись і зосереджуватись на поточних проблемах, тож наразі потрібно було не припиняти руху та не розпорошувати уваги.

— Підеш до поліції?

— Там спитають, чому я його застрелила.

— Бо він убивав мене ногами.

— Там спитають, чому він це робив.

— А ми скажемо, що він психонув, бо ти довідалася про його подвійне життя.

— А поліція скаже, ніби це сталося не тому, що ми трахались одне з одним?

— Вона цього не торкатиметься.

— Цього вона торкнеться найперше. А тоді поцікавиться, якими справами ви займалися разом і чи не було у вас останнім часом суперечок через гроші. Тож хоч чим там займалися ви з Браяном, сподівайся, що це не надаватиме тобі мотивів для вбивства. Бо тоді поліція вирішить, що ми з тобою не просто трахались, а ще й намахували Браяна у зв’язку з діловою угодою. А тоді вона захоче знати, чому я кинула пістолет у воду.

— І чому?

— Боже милостивий, тому що була пиздець яка спантеличена? Шокована? Приголомшена? Тобто обирай сам. А тепер, коли про Браянову смерть стане відомо, не можу уявити собі такого сценарію, у якому мені б не довелося посидіти у в’язниці. Бодай якихось три-чотири роки. А до в’язниці я не піду. — Тепер вона дещо відчувала — сплеск страху, що межував із істерикою. — Не буду сидіти в коробці, ключем від якої володітиме інша людина. Не буду, бляха-муха.

Калеб спостерігав за нею, злегка округливши рота.

— Гаразд. Гаразд.

— Не піду.

Калеб випив іще трохи бурбону.

— Нам треба йти.

— Куди?

— До безпечного місця. Хая з дитиною вже там.

Рейчел забрала зі стільниці свій ноутбук і ключі, а тоді зупинилася.

— Його тіло вирине. — Від цієї думки всередині неї щось звільнилося. Раптом вона відчула себе не такою заціпенілою, не такою спокійною. — Вирине, чи не так?

Він кивнув.

— Тоді нам треба повернутись.

— Повернутись і що?

— Навантажити тіло.

— Чим?

— Не знаю. Цеглою. Кулею для боулінгу.

— Де ми візьмемо кулю для боулінгу об… — він поглянув на годинник на мікрохвильовці, — одинадцятій вечора?

— У нього у спальні є грифи для штанги. Два.

Калеб витріщився на неї.

— Для качання. Маленькі ти вже бачив. Кожен по двадцять футів. Двох таких має вистачити.

— Ми говоримо про те, як навантажити Браянів труп.

— Так.

— Це абсурдно.

У цьому не було нічого абсурдного. Розумом вона достеменно знала, що їй треба зробити. А її шок, можливо, взагалі був не шоком — можливо, то її мозок відкидав усі непотрібні дані, щоб обробляти лише вкрай необхідне. Так само Рейчел почувалась у сквотерському таборі в Леоґані, коли ходила від намету до намету, від дерева до дерева. Абсолютна чіткість мети: іди й ховайся, іди й ховайся, іди й ховайся. Жодних масштабніших питань буття, жодних відтінків сірого. Її чуття запаху, зору та слуху працювали не на задоволення, а на виживання. Думки її не блукали, а крокували по прямій.

— Це абсурдно, — знову сказав Калеб.

— Така вже в нас зараз ситуація.

Рейчел попрямувала до спальні, щоб узяти грифи, та зупинилася на півдорозі, коли у двері подзвонили. То був не домофон, який зазвичай сигналив, якщо хтось перебував за стінами будинку. І не внутрішній зв’язок на їхньому телефоні, за допомогою якого сповіщав про відвідувачів вахтер. Ні, це був маленький дзвоник просто під її вхідними дверима, за десять футів від неї.

Вона глипнула у вічко й побачила чорношкірого чоловіка з акуратною еспаньйолкою та у брунатній напівфедорі. Вдягнений він був у шкіряне півпальто поверх білої сорочки й чорної вузької краватки. Позаду нього стояли двоє зразкових громадян Бостона в одностроях, обидві — жінки.

Рейчел трохи прочинила двері, не прибираючи дверного ланцюжка.

— Так?

Чоловік показав золотавий жетон і посвідчення поліції Провіденса. Він звався Трейвон Кесслер.

— Детектив Кесслер, місіс Делакруа. Ваш чоловік удома?

— Ні.

— Ви очікуєте його повернення сьогодні?

Вона похитала головою.

— Він сьогодні вирушив у ділову поїздку.

— Куди?

— До Росії.

Кесслер мав дуже тихий голос.

— Ви не будете проти, якщо ми зайдемо й побалакаємо кілька хвилин?

Якби вона завагалася, розпочався б конфлікт, тож вона відчинила двері.

— Заходьте.

Переступивши поріг, він зняв капелюха й поклав його на антикварний стілець ліворуч від себе. Голова в нього була поголена (Рейчел чомусь знала, що так і буде) і виблискувала у тьмяному світлі входу, наче відполірований мармур.

— Це — офіцер Маллен, — промовив він, показавши на біляву жінку-копа з ясними дружніми очима й веснянками, що пасували до її волосся, — а це — офіцер Ґарса.

Він показав на огрядну брюнетку з голодним поглядом, який уже впивався квартирою. Цей погляд швидко впав на Калеба, який стояв біля кухонного бару з пляшкою бурбону. Рейчел помітила, що також залишила пляшку вина, із якою раніше розправилась, у кутку бару, між порожнім винним келихом і келихом для каменів, який щойно до половини наповнила бурбоном. Вийшло так, ніби вони влаштували тут вечірку.

Калеб підійшов і потиснув їм руки, відрекомендувавшись як Браянів партнер. Тоді, поки стало тихо, а троє копів глипали на квартиру поліційними очима, він занервувався.

— Ваше ім’я — Трейвон? — спитав він Кесслера, і Рейчел від жаху захотілося заплющити очі.

Кесслер поглянув на пляшку з бурбоном і порожню пляшку з-під вина.

— Щоправда, всі звуть мене Трей.

— Але звати вас як того малого із Флориди, так? — перепитав Калеб. — Того, якого вбив хлопака з місцевого