Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

Цілий місяць глава сімейства Протасових боровся за життя після ішемічного інсульту головного мозку. Анатолій Іванович перебував у реанімації столичної приватної клініки. Йому навіть стало трохи краще та його перевели у відділення інтенсивної терапії. Лікарі не давали жодних прогнозів. Адже це був уже не перший його інсульт. Та й похилий вік вносив свої корективи.

Вся сім'я щодня чергувала біля палати. Ігор теж щодня відвідував батька у перервах між роботою, пошуками Юлі, відносинами зі мною. Завжди був на зв'язку, не виїжджав із міста.

Того злощасного дня Протасову терміново треба було бути летіти закордон та замість того, щоб відкласти поїздку на якийсь час, Ігор ризикнув полетіти. Певно сподівався встигнути все. Рано-вранці виліт, увечері того ж дня політ назад.

Але він не врахував лише одного: через жахливі погодні умови рейс затримали на кілька годин. І саме коли він був у літаку в батька, трапився крововилив у мозок. Лікарі терміново почали робити екстрену операцію, але серце Анатолія Івановича не витримало навантаження. Він помер на операційному столі.

Ігор не встиг до нього. Саме цей факт, здається, вибив у нього усю землю з-під ніг. Тепер він не виходить з квартири та п'є до відключення. Світлана заходить щодня його провідати, на щастя для цього в неї є запасні ключі від його хати. На запитання «як ти?» зараз в Ігоря одна й та сама відповідь «все чудово, все прекрасно».

Зараз я сиджу за столом із рідними та святкую власний день народження. Всі мої близькі живі, здорові та поряд зі мною. Але подумки я все одно з ним.

Свєта попросила дати йому час прийти до тями тане приймати ігнорування Ігоря на власний рахунок. Пообіцяла, що як тільки Ігор оклигає, вона обов'язково повідомить про це. Щоб ми змогли нормально поговорити з ним.

Тільки ось Світлана певно не в курсі того, що я наговорила її братові в нашу останню зустріч.

Вибачившись перед гостями, я встаю з-за столу та йду на кухню, щоб трохи побути в тиші. Відчиняю вікно на провітрювання та вдихаю морозне лютневе повітря.

- Аню, доню, ти телефон забула. Тут Настя дзвонила тобі, - мама заходить на кухню, передає мені слухавку. - Все гаразд?

- Так, все добре. Просто виросла я, мабуть, з оцих сімейних застіль. Ти тільки не ображайся, гаразд? – чесно відповідаю я.

- Ой, бо я не розумію. - Мама гладить мене по волоссю, - Сама пам'ятаю, як у двадцять років хотіла на дискотеку бігти до хлопців, а не з батьками за столом салати жувати. Може все ж таки в клуб поїдеш? Сама ж казала, що Настя тебе запрошувала.

Не вірю своїм віхам, що чую таке від мами.

- А як же гості? І ви з татом не будете проти? День народження доньки все ж таки.

- Саме так, що сьогодні твій день, доню. Ми з татом будемо тільки за, якщо ти трошки повеселитися підеш. А за гостей не хвилюйся. Вони за десять хвилин забудуть, що ти взагалі сиділа поруч. Головне, що перед ними на столі є гори смачної їжі та різного роду спиртні напої. А тости ми з татом вже якось за тебе приймемо. Все. Їдь. - Мама цілує мене в щоку, підморгує та повертається до зали з гостями, шепочучи собі під ніс: - Повірити не можу, що вже двадцять один рік минув з моменту, як я її народила.

- Привіт, Настю. - Дзвоню я подрузі.

- З Д-н-е-е-м Н-а-р-о-д-ж-е-н-н-я, Аню-ю-ю! Нехай у тебе все в житті складеться, як треба! Я тебе дуже люблю. - Кричить у трубку подруга. Якщо судити з її голосу, вона певно вже не один келих з коктейлем спорожнила там.

- Дякую. - Вперше за день я посміхаюся.

- Ань, ти точно не хочеш до нас у клуб? А? Кидай вже своїх дорослих батьків та бігом до нас відриватися. – Подруга робить ще одну спробу витягти мене з дому.

- Ти не повіриш, але я думала про це. Хочу все ж таки розвіятися. Де ви сидите?

- Ми у «Фараоні». Бери таксі, я оплачу. І не сперечайся. Це на честь дня народження. Ти на своєму автобусі ще три роки добиратимешся сюди. Я тебе знаю. А на шляху до клубу ще встигнеш десять разів передумати. Тому не можна тобі давати час на роздуми. – швидко-швидко каже Настя.

- Гаразд. Чекай. Я наберу, як під'їду. Зустрінеш мене.

В мене сьогодні день народження. Мені виповнилося двадцять один рік, а не дев'яносто вісім. Досить плакати через перше кохання. Потрібно потрясти кісточками та повеселитися хоча б сьогодні.

Біжу в кімнату та відчиняю шафу. Ошатного одягу у мене не так вже й багато, але пару суконь та спідниць знайдеться. Першою на очі трапляється чорна шкіряна спідниця-сонечко. Чудово. До неї в пару беру чорний гольф. Може здатися що наряд виходить досить нудним.

Але в гольфа є одна родзинка. Спереду він повністю закритий та є високий комір-стійка, а ось зі спини можна вважати гольф повністю відкритим. Там є лише дрібна сітка, яку помітно лише на близькій відстані. Виглядає, як на мене, досить провокаційно.

На ноги натягую щільні бежеві колготки та улюблені черевики з металевими шипами. Волосся вирішую цього разу заплести у високий хвіст із косою на кінці. За підсумком я схожа чи то на строгу, серйозну леді, чи то на милу рокерку. Мені дуже подобається.

На очах вирішую залишити той самий легкий макіяж, що складається з бежевих тіней, персикових рум'ян та прозорого блиску. Мабуть, тільки додам ще трохи туші для вії.