Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

У автомобілі Ігоря неприємний запах хвої, від якого починає нудити. Відчуття, що він, знаючи, наскільки я ненавиджу цей аромат, навмисно оббризкав ним авто. За хвилину виявляється, що це просто невдало підібраний освіжувач.

— Я слухаю, — вимовляю, прокашлявшись. — Правда, поспішаю.

Ігор хитає головою, гмикає, а потім повертається до мене корпусом, не забувши ще й заблокувати двері. Побіжно думаю про те, що ми сам на сам в автомобілі під вікнами багатоповерхівки, яка тільки заселяється. Страшно, хоча переді мною людина, з якою я прожила не один рік.

— Боюся, швидкою розмова не буде.

— Скажи, що тобі потрібно? Я не можу сидіти з тобою вічно і в мене болить голова.

— Якщо коротко — я хочу, щоб ти кинула свого утирка.

Від нахабства, з яким він говорить ці слова, я аж похлинаюся. Потім ковтаю й регочу, як ненормальна. Дика реакція, звісно, але я чомусь роблю саме так. Не контролюю себе, й Ігорю це не подобається. Я змінилася, так. Більше не намагаюся йому догодити й чинити так, як би йому сподобалося.

— А пішов ти в жопу! — кажу голосно й чітко.

Стає начхати, що він може зі мною щось зробити, що навіть зґвалтувати спроможний, варто йому застосувати силу. Або побити, щоб донести своє бажання. Я якось різко розумію, що Ігор, здається, з’їхав із котушок. У нього ж дитина народилася вже, йому б його вихованням займатися, та і спати зі своєю законною дружиною, а він до мене їздить. Забув, чи що, що вже давно не має жодних прав мені вказувати?

— Тихіше, Лєро. Я ж і інакше говорити можу.

— І як? — я навмисно його провокую. Відповідаю зухвало, поводжуся розкуто. Нізащо не покажу йому, що боюся, та й не страшно вже зовсім. Начхати.

— Ти хотіла коротку розмову, мабуть, не вийде, й мені все ж доведеться сказати більше.

— Розблокуй двері й випусти мене. Мені начхати, що ти скажеш, я ні за що не розлучуся з Богданом, навіть якщо ти дістанеш пістолет і приставиш його до моєї скроні. У тебе дружина вдома й дитина. І вдалі, наскільки я знаю, вибори. Зосередься на них і дай мені спокій.

Ігор усе ж перетягує мою увагу на себе. Змушує замовкнути й послухати те, що він говорить далі. Не знаю, як йому це вдається. Чи то мене накрило апатією від усвідомлення того, що він мене не відпустить, поки я його не вислухаю, чи то я просто дійсно дуже сильно захотіла залишити це авто, щоб сперечатися далі. Нехай розповість, а потім я піду й ми разом із Богданом посміємося над абсурдністю ситуації.

— Ти, мабуть, помітила, що в нього проблеми? Він став затримуватися на роботі, приїжджати під ранок, так?

Поняття не маю, навіщо він це з'ясовував, але заперечувати марно. Богдан багато працює, трудиться, завдяки чому його бізнес летить вгору. Затримки на роботі й в мене присутні, ось як зараз, наприклад. Не бачу причин для паніки.

— Ти вирішив повідомити мені про те, що я й так знаю?

— Я хочу, щоб ти мене почула. У нього серйозні проблеми на роботі. Постачання затримуються, клієнти зляться, а будь-які інші канали заблоковані.

Дещо я знаю, але з самовдоволеної фізіономії колишнього розумію, що без нього не обійшлося. Це він так мститься за те, що виявився фізично слабшим й не зміг навіть відсіч дати моєму чоловікові? Вирішив перекрити йому кисень?

— Так ось, буде ще гірше, якщо ти, звісно, не підеш на поступки.

— І що тобі з того, що я розлучуся з ним?

— Не можу дозволити тобі бути з таким, як він. Ти мене ганьбиш.

— Я тебе? — сміюся голосно знову. — Я? Господи, Ігорю. Та якщо я піду в новини й розповім, що ти обрюхатив свою секретарку й оформив розлучення заднім числом, ти ж втратиш усі рейтинги.

— Ти цього не зробиш.

— І чому ж? Думаєш, тебе буде шкода? Ну ні. Я зроблю все можливе, щоб ти не зміг нашкодити Богдану.

— Ти нічого не доведеш. Ніхто, чуєш, ніхто не підтвердить твою байку.

Він каже останню фразу зі злістю, люттю, його ніздрі роздуваються, а руки стискаються в кулаки. Водночас він абсолютно впевнений у тому, що каже. Йому не подобається те, що я готова відбиватися, що не забиваюся, як боягузливий зайчик, під кущик, а показую свої кігті, даю зрозуміти, що готова до бою.

— Я спробую. Мені втрачати нічого.

Я відвертаюсь, тим самим даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Чекаю, коли Ігор зніме блокування, але цього не відбувається. Він продовжує сидіти й шумно дихати, а ще дивитися на мене з неприхованим бажанням. Стає гидко. Як я могла не бачити, з ким живу? Не помічати його справжнього?

— Нічого втрачати, кажеш? А як же маленький хлопчик Рома? Скільки йому вже? Півтора року?

Всередині все холоне, коли Ігор згадує Ромку. Я ковтаю, повертаюся до нього й натикаюся на холодність і байдужість. Ні краплі жалю. Йому начхати, кому потрібно буде нашкодити, щоб домогтися своїх цілей: чоловіку, жінці або дитині. Він піде на все.

— Весь цей місяць, що ти відмовлялася зі мною розмовляти, я збирав інформацію. Слухав, з'ясовував, допитувався. Я знаю про вас усе, навіть те, коли ви спите. Розклад колишньої дружини Богдана я знаю до хвилини, коли вона прокидається, коли виходить гуляти зі своїм сином і куди саме вони йдуть. Послухай, Лєро…